Розділ 6. Гола правда

Кирило був розчарований тим, що вдалося з’ясувати. А по правді, небагато. Він так і не зміг збагнути, чи справді загадкові вандали якимось чином відчули їх, чи сталося щось інше, що перервало видіння. Так чи інакше, Лицарі не дізналися, звідки загадкові паплюжники, як їх знайти, а головне — з якою метою вони понівечили давні камені. Зрозуміло, що для якогось ритуалу, але якого? І як він може вплинути на місце сили надалі? Чи відновиться воно? Тож Кирило подякував колегам за допомогу й розпрощався з ними, повернувшись до своїх сільських справ, а вони — до роботи. А подібних неформалів зараз багато, тим більше, що Аліса до ладу не роздивилася їхній одяг, а Кирило не розбирався в гуртах, щоб вирахувати їх бодай за фанатськими спільнотами.

***

У наступну суботу повернувся з відпустки Лео, і друзі зібралися в підвалі будинку культури перед репетицією. Лео на честь такої події приніс випивки та їжі, і Лицарі всілися просто на сцені, там же розставивши наїдки. Олег Васильович мав приїхати пізніше, тож вирішили посидіти поки що без нього.

— Ну, за моє повернення! — Лео підняв стаканчик з коньяком і випив одним махом. — Сумували за мною, га?

— Сумували, звичайно. Особливо я, — хихикнула Аліса, відпиваючи трохи зі свого стаканчика. — Ти знаєш, як нас на роботі тепер задовбують? Вчора замдиректора пів дня бігав і шукав когось, щоб йому допоміг з комп’ютером, бо там щось не працювало.

— Нічого, потерпите. Мені теж відпочинок потрібен. Замахався я!

— Ну і як відпустка? — запитав Сашко. — Бачу, засмаг. На морі був?

— Та яке море! — буркнув Лео. — З моєю зарплатою — і на море? У друзів на дачі був. Трохи на городі допомагав, трохи рибу половив. Коротше, і відпочинок, і користь. Повітря свіже, тиша, холодне пиво по вечорах. Краса! — Лео прицмокнув губами та з хрумкотом почав їсти салат, закусуючи його ковбасою.

— Ну а ми тут без діла не сиділи. Знаєш, стільки всього… — почав було Марко, але Аліса смикнула його за рукав. — Ну… Коротше, багато чого.

— Та мені Олег Васильович усе вже розказав, — плямкаючи, сказав Лео. — Молодці, коротше. Аж трохи соромно стало, що я з вами тоді не був. Та то нічого, наздожену. Намічається щось на найближчі дні? Кортить уже якийсь нечисті боки нам’яти! Чи принаймні отим гівнюкам, що місце сили загидили! Ух, я б їх… — Лео стиснув руку в кулак і театрально погрозив невидимим ворогам.

— Як отого пекельного песика взимку? — запитала Аліса.

— Песика? А, ні. То було не дуже. Слабенько. — Лео голосно ригнув і знову налив собі стаканчик. — От як… Як… О, як отій сукубці!

— Досі жалію, що я не бачила того бою, — зітхнула Аліса.

— І не треба було! Ще приревнувала б! — гигикнув Лео. — Якби ти побачила, як Марко витріщався на її…

— Брехня! — гаркнув Марко, аж почервонівши чи то від люті, чи то від сорому.

— Тю, я навіть не договорив, а ти вже в пляшку лізеш! — насупився Лео. — На роги ти витріщався! На роги! Ще й казав: “Он які великі, як в антилопи…” Як же її там? О, як в антилопи гну! Сашку, от скажи, хіба не так було?

— Угу, саме так, — кивнув Сашко, намагаючись — і невдало — стримати усмішку.

— Хлопці, та годі сперечатися, — втихомирила їх Аліса, щоб, бува, не почалася чергова сварка між Лео та Марком: вони все ще недолюблювали один одного, і, як вона підозрювала, приховували справжні причини цієї неприязні. — А давайте… О, а ви знаєте якісь ігри чи там… конкурси для друзів за столом? А то сидимо й тільки минуле згадуємо. Треба якось розвеселитися, а то на душі якось кепсько.

— Я знаю чудову гру! — відгукнувся Сашко, і в його очах аж бісики забігали. — Називається “Гола правда!”

— Гола? — перепитав Лео. — Ні, ти що, я пас. Хай перед тобою пацієнти роздягаються.

— Та це ж образно! Гола правда означає, що треба усім друзям розказати якусь правду зі свого життя. Можна дуже відверту, неприємну, приголомшливу, навіть безсоромну — ну, звичайно, в межах розумного. Жеребкуванням вибирають, з кого починати, і цей гравець повинен розказати якусь правду про себе, при чому щось таке, чого усі інші за столом до цього не знали. Тобто це має бути якийсь секрет.

— Тю, так це легко. — Лео знизав плечима. — Я й десять таких правд розкажу! Отже, я вже заочно виграв!

— У цій грі немає переможців, — сказав Сашко. — Це просто для зміцнення дружби, стосунків, довіри. Ну, коротше, щоб друзі ще більше зблизилися. Бо якщо не соромишся розказати їм правду, значить, довіряєш. Ой, ледь не забув. Усе розказане тут залишиться між нами. Добре?

— Добре. — Лео розплився в посмішці. — Тоді можна почати з мене?

— Та розказуй вже, — махнув рукою Сашко. — Тільки давай не про випивку. Всі ми знаємо, що ти випити любиш, це не секрет.

— А я й не збирався про випивку, бо це тупо й нецікаво. За кого ти мене маєш? Так от. Моя перша правда така. — Лео зробив театральну паузу, знову відпив і закусив ковбасою. — Насправді мій вітчим помер через мене.

Усі мовчали й дивилися на нього із сумішшю здивування й переляку на обличчях. Зрештою тишу порушила Аліса:

— Але ж ти сам казав, що…

— Що він здох від передозу? Так, казав. І це правда. Частково. Коротше, діло було так. Цей гівнюк наширявся та приперся додому. Мені тоді було десять років, і за день до того він дуже сильно мене побив. Я навіть до школи не пішов, бо весь у синцях був. Мамка в мене хоч яка дурна і козла свого виправдовувала, але того разу мене пожаліла. Коротше, вона на роботі була, а ми з ним удома самі. Ну і це мудло почало повзати по квартирі та щось бубніти. Сам до себе говорить, то проклинає когось, то взагалі щось божевільне верзе. Коротше, кінчений нарік. А я лежав на дивані, все тіло гуділо й нило. І дивлюся на нього з такою ненавистю, що аж труситися почав. “Коли вже ти здохнеш, гнидо?” — думаю собі. І не знаю, скільки воно продовжувалося. Може, хвилин десять, а може, пів години. Дивився я на нього, дивився… А потім усе як у тумані. Пам’ятаю тільки, що він вийшов на балкон і почав щось кричати на перехожих. А я собі думаю: “Кинься вже вниз і полегш моє життя, бо не як усі живу, не як нормальна дитина, а як у тюрмі якійсь”. І ця думка в мене як у голові заїла, не відпускала, весь інший світ ніби зник, а я тільки на вітчимі зосередився. А потім… не пам’ятаю. Я заснув. Прокинувся від сирен під вікнами. Коротше, щось там йому в голову вдарило, і він стрибнув з балкона.