Розділ 5. Пошуки

Аліса закашлялася. У роті відчувався неприємний присмак. Вона лежала на землі. Бік кололи сухі голочки, а руки торкалися чогось вологого й прохолодного. Вона повільно розплющила очі й закліпала, відганяючи туман, що застелив зір. Озирнулася. Наче те саме місце, де вона щойно й була. Навколо ялиновий ліс. Ось камені з незрозумілими символами навколо старої ялини.

Аліса підвелася на лікті та ще раз озирнулася. Навколо — жодної душі. І повна тиша — ні співу птахів, ні повівання вітру. А де ж…

— Кирило! Кирило, де ви?!

Аліса встала на ноги. В голові ще трохи паморочилося. Погукала всіх своїх — жодної відповіді. Невже вона нікуди не перенеслася? Аліса пам’ятала, що в інших світах усе по-іншому, не так, як у тому місці, звідки переносишся. Так було з Вежею, так було й тоді, коли Повелитель Вічності переніс їх прямо з виступу Валіка. Отже, вона на місці — у тому ж лісі, куди їх привів Кирило. Але ж куди всі поділися? Невже покинули її, а самі пішли? Аліса вже хотіла комусь зателефонувати, але, порившись у кишенях джинсів, з досади ляснула себе по стегну. Ну звичайно! Вона ж залишила телефон у сумці, а сумку — в машині. Думала, що в лісі телефон тільки буде зайвим. От засада!

Ну що ж, залишалося лише одне — повертатися до машини тією стежкою, якою їх сюди завів Кирило. А де ж та стежка? Аліса покрутилася, пильно придивляючись до щільної стіни ялин та пригадуючи. Ага, наче тут вони проходили попід гілками…

Кілька разів завернувши не туди, їй усе ж вдалося знайти вірну стежку. Нарешті показався і струмок з камінцями. Зрадівши, Аліса прискорила крок і, попри втому, швидко вибралася на ширшу стежку, якою ходили грибники.

— О, значить, уже недалечко, — зітхнула вона з полегшенням.

Крокуючи стежкою, Аліса розмірковувала, що ж змусило Лицарів та Кирила покинути її серед лісу. Невже сталося щось небезпечне, і вони втекли? Може, з’явилася якась нечисть, і вони її відігнали, а тепер переслідують? Можливо, якщо врахувати, що на місці сили провели якийсь невідомий ритуал.

І взагалі, скільки часу минуло відтоді, як вона втратила свідомість після заклинання Кирила? Густі дерева не давали змоги побачити точне розташування сонця, та й Аліса погано орієнтувалася на місцевості. Дитя міських джунглів, вона звикла до вулиць, дворів і доріг, а в лісах орієнтувалася радше інтуїтивно, ніж за сонцем чи мохом. Судячи з тіней, минуло не більше, ніж пару годин.

Аліса зупинилася, ще раз намагаючись усе обдумати. Може, варто повернутися? Ні, це ризиковано. А якщо нечисть повернеться, а Лицарі далеко? А якщо істота там не одна? Ні, краще йти до людей. Якщо не знайде своїх, то принаймні чекатиме їх біля машини. Все одно кінець-кінцем повернуться сюди. Шкода лише, що ключів від машини у неї не було, тож доведеться почекати без телефона.

За всю дорогу їй не зустрілася жодна людина, голосів теж не було чутно. Дивно, звичайно, адже Кирило казав, що на узліссі їх зазвичай багато. Може, порозходилися. Отак розмірковуючи, Аліса нарешті помітила просвіт серед дерев. Вона зітхнула з полегшенням і поспішила стежкою — там мають бути машина та мотоцикл. Ось нарешті й вихід з лісу. Аліса, зрадівши, пробігла останній десяток метрів, але, вийшовши на узлісся, роззирнулася й заціпеніла з подиву.

Ні машини, ні мотоцикла на місці не було. Може, вона переплутала стежку й вийшла з лісу не там? Та, ні, не може такого бути. Он зламане дерево — Аліса помітила його, коли компанія заходила в ліс. Значить, таки поїхали без неї!

Алісу охопила паніка. Ні телефона, ні грошей — усе лишилося в машині. Як же вона зв’яжеться зі своїми чи дістанеться додому? У маршрутку без грошей точно не пустять. Можна, звичайно, поїхати електричкою — там рідко бувають контролери, але до найближчої станції ого скільки йти. Може, піти дорогою, і коли когось перестріне, попросити телефон подзвонити? Номери Марка і боса вона, на щастя, знала напам’ять.

Аліса зітхнула й вилаялася, але робити нічого. Звичайно ж, вона ще ніколи не стикалася з подібним, адже на полюванні вони завжди підтримували одне одного. Проте якщо всі вирішили їхати, то, певно, справді сталося щось серйозне. Але чому покинули її? Завадила якась нечисть? Розмірковуючи й гадаючи, що ж насправді трапилося, Аліса що було сили в стомлених ногах пішла стежкою в бік траси.

Попри вихідний, вона не зустріла нікого. Аліса дивувалася, адже коли вони їхали сюди, повз них проїздили інші машини, мотоцикли та велосипеди, ходили туди-сюди люди. Все-таки на вихідних багато хто в ліс ходить. А тепер як пропали всі — і люди, і тварини. Навіть птахів чутно не було, хоча ще не ве…

Аліса різко зупинилася. Щось ніби вдарило її, як обухом по голові. Ще не вечір… Не вечір? А що? День? Та як же… Як же вона не помітила раніше!

В голові зароїлися думки. Коли Лицарі заходили до лісу, було вже близько третьої години дня. Отже, скільки б вона не пролежала, сонце вже мало хилитися до заходу. Але воно стояло майже в зеніті й нещадно палило землю.

— Я що, майже добу там пролежала? Чи більше? — сказала сама до себе Аліса. — Та наче ні…

Дивно якось. Не хотілося ні їсти, ні пити — ніби вона перебувала без свідомості лічені хвилини. Аліса зітхнула й пішла далі, а люди дорогою все не траплялися. Втомившись, вона сіла на траву обабіч дороги, саме в тіні розкидистого куща ліщини. Задумливо дивилася на небо, намагаючись здогадатися, що ж насправді сталося.

І тут…