Розділ 4. Ризикований ритуал

Як Олег Васильович і запланував, на вихідних Лицарі вирушили в село до тієї бабці, що бачила в хаті нечисть. Звичайно, можна було б попросити зайнятися цим Кирила, але село не входило в межі його “території”, та й не хотілося тривожити сільського чоловіка, у якого купа роботи по господарству.

Лео усе ще був у відпустці, тож поїхали без нього. Бабуся, яку звали Антоніна Федорівна, тепло прийняла гостей. Вона і справді повірила, що вони вчені, які вивчають невідомих науці істот. Благо, вона регулярно дивилася усілякі передачі про екстрасенсів, інопланетян, привидів та подібні речі, тож вірила в надприродне. Звичайно, сам Олег Васильович подібний “корм для народу” не схвалював: аж надто багато показували там брехні й дуже мало — правди, проте був не проти, коли люди без магічних здібностей полюбляли читати чи дивитися подібне. Так вони охочіше розповідали про побачених надприродних істот, тоді як скептики зазвичай вважали, що те все їм привиділося.

Поки Аліса сиділа з бабцею в будинку та випитувала всю інформацію про побачену істоту, для годиться записуючи все у блокнот, як справжня вчена, чоловіки пішли вивчати подвір’я. Звичайне собі подвір’я звичайної сільської хати: собача будка, невеличкий квітник попід парканом, кури порпаються у землі. Собака спокійно куняв на сонечку — значить, непроханий гість зараз далеко, інакше пес сполошився б. Собаки та коти взагалі добре чують нечисть, і тому в селах, де собака та кіт майже в кожному дворі, істоти рідко заходять до людей, тримаючись ближче до навколишніх лісів, луків та полів.

— Так, колеги, нумо розділимося, — тихо промовив Олег Васильович, поклавши руки Маркові та Сашкові на плечі. — Марку, ти йди в бік городу, там “проскануй”. А ми з Сашком тут пошукаємо, біля хати. Аліса буде відволікати бабусю в хаті, щоб не заважала і зайвого не питала. І не забуваймо споглядати, щоб непроханих свідків ніде не було. Якщо раптом з’являться, застосовуємо…

— Персні, а як інакше? — гиготнув Сашко.

— Усе, за роботу, — з цими словами бос поплескав сина по спині, і той швидко пішов у бік городу.

Олег Васильович з Сашком лишилися біля хати. Виставивши вперед долоні з перснями, вони почали обходити подвір’я. Бос попрямував до курника, перевірив там. Тихо, і птахи спокійні. Перстень не блимає. Значить, істоти поблизу немає. Потім перевірив сарай — теж порожньо.

— Сашку, ну що там у тебе? — окликнув він.

— Нічого, — відізвався той, виходячи із кущів біля собачої будки. — Дарма ми сюди їхали, босе. Якщо й була тут якась нечисть, то давно кудись втекла. А шукати її по всій околиці який сенс? Тільки бензин спалимо.

Вони ще трохи покружляли навколо будинку, та марно. І слід остиг тієї істоти, якщо взагалі вона була, а не привиділася бабці. Повернувся Марко — він теж нічого не знайшов. З хати вийшла господарка разом з Алісою.

— Ну що, дітки, то як? Знайшли щось? — запитала Антоніна Федорівна.

— Поки що ні, — відповів бос. — Ніде не має слідів істоти. Антоніно Федорівно, а ви точно впевнені, що бачили ту істоту? Може, вам здалося? Може, то кіт був чи собака?

— Та де ж це видно, щоб у кота чи собаки очі ото горіли, як хвонарики? Іще й червоним? Бачила точно!

— Ну що ж, — зітхнув бос. — На жаль, поки що ми нічого не знайшли. Якщо ще раз побачите щось дивне, телефонуйте.

Він дав бабусі листочок з номером телефону, попрощався, Лицарі сіли в машину й поїхали. Коли вже проминули село, Аліса раптом згадала:

— А може, треба було інших селян ще попитати? Може, хтось теж бачив ту істоту?

— А ти в Антоніни Федорівни питала? Вона за сусідів не говорила? — запитав Марко. — Нечисть могла вибрати, кому показатися. У бабці ж точно немає надприродних здібностей.

— Здібностей немає, — підтвердила Аліса. — Мені ж треба було так питати, щоб бабуся думала, що я вчена, тож нічого зайвого чи підозрілого спитати я не могла. Ну що… Сказала, що сусіди їй не вірять, теж кажуть, що істота їй привиділася. Значить, тільки вона бачила.

— Коротше, або та істота тільки бабусі показалася, або не було ніякої істоти насправді, а бабуся наша марила. От і знову профукали вихідний, — хмикнув Сашко. — А я думав відпочити, з друзями кудись сходити…

— А хіба ми — не твої друзі? — здивувався Марко.

— Ну, друзі, звичайно, і колеги за гуртом, але… — Сашко зам’явся. — Ви ж не єдині мої друзі. Он у мене нещодавно в колеги був день народження. Хотів сходити, а треба було їхати біса виганяти з того горища.

— То що, не треба було біса виганяти? — запитав бос.

— Треба було, але… я втомився. — Сашко зітхнув. — Повертаюся з лікарні — і знову робота. Робота — репетиції — робота. І так уже… із зими. Відтоді, як Машки не стало. Суцільна втома та депресняк, а не життя. Вона хоч якось додавала радості, а тепер… — він замовк і визирнув у вікно.

— Вибач, але ти ж розумієш… — почала була Аліса, але запнулася, помітивши, як Сашко обернувся і спохмурнів на обличчі. — Що сталося? Ти раніше таким не був. Та ще пару тижнів тому… Справа не в Маші, так?

— А що, Олег Васильович не розповідав? — огризнувся Сашко.

— Ні, — в один голос відповіли Марко та Аліса.

— От же ж голова дірява, старію вже! — бос ляснув себе по лобі та одразу перемінився на обличчі. — Забув зовсім! У Сашка нещодавно загинув двоюрідний брат…