Розділ 3. Жахливі новини

Олег Васильович останнім часом усе більше непокоївся за Марка з Алісою. Ні, він був зовсім не проти, щоб вони жили окремо та навчилися, так би мовити, самі вести господарство, але така легковажність у мисливських справах йому не подобалася. Подумати тільки! Аліса сама поїхала до бабусі й примудрилася проспати свою станцію, а тут іще й перевертень! І знову перстень ховає куди попало! І сама така втомлена, що сил на відганяння нечисті нема! Добре, що допоміг Кирило — і як же так збіглося! А якби не допоміг? Олег Васильович сам дивувався, чи, бува, це не просто збіг. У тих краях, де проживала Алісина бабуся, нечисті ніколи особливо не водилося — благо, місцеві мисливці свого часу постаралися. А тут бабця на вокзалі жаліється на невідому істоту, та ще й перевертень! І це в один день! Невже…

Олег Васильович різко крутнув кермо, вилаявшись на кота, що надумав перебігти дорогу просто перед машиною. Про що він міркував? Ах, так, йому здалося, що нечисть з’явилася не просто так. Невже навмисне підсилають своїх, щоб налякали молоду мисливицю? А хто підсилає? З того часу, як відправили під три чорти Галину та її Повелителя, усе затихло. І було тихо, аж доки Аліса вкотре не притягнула до себе чергову неприємність. Невже знову темні сили? Олег Васильович похитав головою. Іще чого не вистачало! Мало йому роботи та інших проблем! До речі, до тої бабці, що бачила незрозумілу істоту в хаті, таки доведеться з’їздити…

Від невеселих думок Олега Васильовича відволік випуск новин по радіо, що різко перервав пісню, одну з його улюблених. Вітер вирішив таки не перемикати радіо на інший канал — треба хоч іноді слухати. що у світі твориться, а то зовсім закрутився на роботі, навіть в інтернеті новини перестав читати. Нічого особливого. Політика, АТО, зловили наркоторговця, шукають убивцю… Олег Васильович вже думав увімкнути диск з роком своєї юності, як тут чергова новина привернула його увагу:

— Учора на вулиці Парковій було знайдено тіло неповнолітнього. Згідно з даними поліції, шістнадцятирічний юнак здійснив самогубство, зістрибнувши з даху дев’ятиповерхового будинку. Це вже десятий випадок самогубства підлітків у місті за цей місяць. Як стверджує підполковник МВС Микола Котовенко, протягом червня значно зросла кількість випадків самогубств серед неповнолітніх, і ця тенденція спостерігається не лише в нашому місті, але й по всій території України. Тенденція дуже невтішна. Нас занепокоїла ця новина, і ми вирішили запросити до студії психолога…

Олег Васильович приглушив радіо. Поки психолог щебетав про те, що причини самогубства бувають різні, треба частіше говорити з дітьми й усе таке, Вітер пригадував, чи, бува, не сталося чогось по парафії лицарів — а що як причина зростання кількості самогубств у цьому? Дивна істота в селі… Перевертень… Начебто ніяк не пов’язано, та й то все у селі, а не в місті. Та й навряд підлітки можуть бачити нечисть. Вона показується лише за своїм бажанням, інакше ж її бачать лише люди з магічними здібностями. Психолог почав говорити про можливий вплив війни та кризи на самогубства, а Васильович усе розмірковував про таку прикру новину. Ні, наче немає містики. Може, то знову якийсь “горбатий кит” чи як його там? Інтернет розвивається — начебто чудово, але ж треба контролювати, що твоя дитина там дивиться…

Доїхавши додому, Олег Васильович приліг на диван перепочити. Благо, Параскеви вдома не було, а то ще б змусила щось поприбирати чи полагодити. Але тільки він почав по-справжньому засинати, як тут задзвонив телефон. Номер виявився незнайомим.

— Алло… — протягнув Олег Васильович сонним голосом. — Це хто?

— Босе, це я, Сашко! Дзвоню з телефона колеги, бо мій… розрядився. — Голос Сашка тремтів, і Олег Васильович одразу виринув з обіймів сну — щось сталося, Сашко просто так ніколи не дзвонить! — Босе, ви чули? Там…

— Що? Кажи!

— Мій двоюрідний брат… загинув… стрибнув з даху… — він схлипнув.

***

— Ну, то розказуй. — Олег Васильович заспокійливим жестом поклав долоню Сашкові на плече.

— А що розказувати, — болісно зітхнув Сашко. — Може, краще в машині? Підвезете додому? Благо, відпросився раніше зі зміни.

Автівка завелася й виїхала з двору лікарні через подерті перехняблені ворота. Сашко нервово смикнув комір футболки й подивився на екран телефона.

— Артур… Він був такий… Він би так не вчинив… — Сашко витер сльозу.

— Чому ти так думаєш? — Олег Васильович зітхнув. — На жаль, не завжди ми знаємо про своїх рідних геть усе. От Андрій…

— Та наш Андрій… Андрій загинув на полюванні. А Артур… Артур сам…

— А ти впевнений? Нашій поліції або швидше справу закрити. Може, і не сам, а “допоміг” хто. До речі, розкажи про покійного брата. Розумію, що тобі зараз важко, але…

Сашко зітхнув і трохи помовчав, наче збираючись з думками.

— Та що про брата. Наче звичайний хлопець. Шістнадцять було… — Сашко знову зітхнув. — Ми з ним останнім часом рідко бачилися, хіба що на свята, коли родинами збиралися. Ніколи все було. У нього навчання, у мене — робота. А тепер…

— Чому ти думаєш, що він не міг вчинити самогубство? — твердо запитав Олег Васильович, і його тон трохи заспокоїв Сашка.

— Та… Не міг, і все. Не вірю я, що він сам вирішив на себе руки накласти. Розумієте, Артур був дуже позитивним, життєрадісним. Багато друзів, хороші батьки. Жили непогано, все йому купували, що просив, ніколи не лаяли, руки на нього не підіймали. А чого його було лаяти? Хлопець старанний, талановитий… був. Малював чудово, збирався на дизайнера вступати. А тут така новина…