Розділ 1. Електричка

— Алісо, вставай уже, знову проспиш!

Ліс закрутився в миготливому вирі й розтанув. Аліса все ще лежала із заплющеними очима, проте вже ясно чула звуки реального світу. Будильник перервав сон, а потім ще й Марко закричав. Такий важливий сон! Вона ж не почула, що Андрій казав далі. А раптом там було щось важливе?

Аліса зрештою розплющила очі та глянула на Марка, який сидів за комп’ютером. Невже знову ніч не спав, возився зі своїми семплами?

— Ну, чого така кисла? — пожартував він, обернувшись на стільці до дружини. — Знову щось погане наснилося?

— Майже вгадав, — скривилася вона. — Наснилося — так. А от чи погане…

За сніданком Аліса швидко переповіла Маркові свій сон. Той лише хмикнув, почухав потилицю й пообіцяв подзвонити батькам і запитати, з чого б це таке наснилося Алісі. Йому теж здавалося, що сон не простий, але зараз багато часу на розмови не було.

— Подзвоню батькам, попрошу поставити свічку за упокій Андрія, — сказав Марко.

— А сам? — запитала Аліса, відриваючись від чашки з трав’яним чаєм.

— Сам — ні, — він розвів руками. — Роботи зараз — ого. От тебе проводжу і сам поїду до студії. Щось останнім часом потяглися до нас записуватися. Недарма батько каже, що літо — музична пора.

Аліса попрощалася з чоловіком і вийшла з дому. Літнє сонце вже зранку припікало, обіцяючи черговий спекотний день. Дівчина вирішила не сідати в маршрутку, в ту задуху й пекельні аромати, а пройтися до офісу пішки, тим паче часу вдосталь. Це Марко вічно переживає, що вона спізниться, а насправді востаннє таке було… А, місяць тому, коли добиралася з передмістя, з будинку Вітрів, де тоді ночувала.

Минуло півтора місяця з їхнього весілля. Аліса наполягала, щоб вони жили окремо від батьків Марка, і той погодився, хоча й неохоче — звик до їхньої турботи й наставництва. Алісина бабуся нарешті перебралася жити на дачу, про що давно мріяла, але все відкладала. Тепер же погодилася, щоб дати змогу онучці та її чоловікові пожити самостійно. Здавалося, бабуся була дуже рада, що все так обернулося з онукою, але чомусь уникала розмов про Алісиного обранця, навіть на весіллі не була. Сказала, що ніколи, повно справ на городі, та й не хоче “позоритися” перед такими поважними людьми, як Маркові батьки. Аліса не знала, що й думати. Чи то бабуся правді не хотіла втручатися в життя заможної родини Марка, чи то таємно “постаралися” колеги-лицарі. Так чи інакше, вона майже перед самим весіллям поїхала на дачу і додому звідти майже не приїздила, повторюючи, що квартира зараз потрібніша Алісі з Марком.

“До речі, треба буде ввечері з’їздити провідати бабусю. Завтра ж субота”, — нагадала собі Аліса, заходячи до офісу. Робота останнім часом докучала все більше. Лео взяв відпустку, тож навіть єдиної “рідної душі” не залишилося, щоб поговорити. Петрович, правда, теж був у відпустці, тож принаймні не докучав своїми чіпляннями до будь-чого — від “не такого” одягу до того, що вона нібито “не працює”. Після горезвісного випадку з сукубкою начальник, здавалося, став іще злішим та прискіпливішим.

Години на роботі тягнулися повільно. Аліса не могла дочекатися, коли вже настане шоста, щоб вибратися із задушливого офісу, а звідти — на вокзал та на електричку до бабусі. Там, у селі, на природі, її душа просто відпочивала. Шкода, що не можна провідувати бабусю частіше. Марко з Алісою цього разу не їхав — сказав, що завтра важливий запис у якоїсь неабиякої місцевої зірки, тож буде допомагати батькові у студії, навіть звичну суботню репетицію Лицарів довелося скасувати.

Не заїжджаючи додому — часу лишалося обмаль, та й усі речі вже заздалегідь склала в рюкзак, — Аліса під’їхала автобусом до вокзалу. Там зайшла в магазин та купила бабусі трохи смаколиків — у селі продають далеко не все, та й ціни кусаються. Потім пішла на платформу та сіла на вільну лаву, чекаючи електричку — та знову запізнювалася. З нудьги слухала, про що говорять інші пасажири, здебільшого пенсіонери. Благо, балакали голосно, тож зовсім не підслуховувала їх. Звичні теми: неслухняні онуки, маленька пенсія, високі ціни, жук картоплю поїв. Нічого цікавого. Аж тут одна розмова привернула Алісину увагу. Дівчина прислухалася.

— А оце, Михайлівно, у мене недавно якась чортівня почалася, їй-бо! Оце заходжу в хату, вже вечір був, темнувато. Тут глядь — щось чорне таке на доріжці сидить. Маленьке ото, як кіт, волосате, а очі — як червоні хвонарики горять! Я злякалася і як закричу! А воно запищало та вискочило надвір! Рекс мій аж завив, так злякався! А оте диво десь у кущі сховалося. Отаке твориться в мене, Михайлівно.

— Тю! — озвалася співрозмовниця. — Та то, наверно, кіт і був, сусідський забрів, а ти перелякалась!

— Та ти що! Який кіт? Де це видано, щоб у котів очі червоні були? І пищало так страшно — коти так ніколи не пищать! Ото як мала дитина, тільки більш противно. Не кіт то був! От хрест тобі, що не кіт!

Аліса завмерла від подиву. Вже кілька тижнів їм не попадалася ніякої нечисті — і от, на тобі! Не можна це так залишати!

— Вибачте, — вона підійшла до бабусь, — я ненароком підслухала вашу розмову…

Старенькі замовкли та здивовано зиркнули на Алісу.

— Га? — озвалася та, що розповідала про нечисть.

— Ну… Ви розказували, що бачили якусь чорну істоту.

— А, розказувала. Та може, то і був кіт, а я стара, сліпувата.