Пролог

На зимовий ліс опустилися сутінки. Аліса обережно пробиралася через сніг, прислухаючись до усіх звуків. Ані пташини, ані людей не чути. Дівчина витягла з кишені телефон — розрядився!

Її потроху охоплювала паніка. Куди далі? В який бік? Де місто чи бодай якісь люди? І взагалі, як вона тут опинилася? Аліса намагалася пригадати, але не могла. Думки тікали від неї, в голові все плуталося.

Раптом десь недалечко захрустіла гілка. Аліса аж підстрибнула на місці й різко обернулася. Щось темне промайнуло за кущами неподалік.

— Гей! Хто там?!

Ніхто не відгукнувся. Аліса, машинально розвернулася й повільно пішла на звук. Іншого виходу немає. Якщо це людина, то хоча б покаже, як вибратися з лісу. Можливо. А якщо тварина… Та ні, навряд чи тут водяться якісь небезпечні звірі.

Вона вийшла на невеличку галявинку. Посеред неї лежало повалене дерево, а на ньому сидів якийсь високий чоловік у темному одязі, опустивши голову й накинувши на неї каптур, тож годі було розгледіти його обличчя. Аліса повільно підійшла до незнайомця. Може, він покаже, як звідси вибратися.

І тут чоловік підняв голову. Зблиснули очі й пильно глянули на Алісу. Вона аж заклякла на місці. Перед нею був…

Андрій, покійний брат Марка!

— Будь обережна, — промовив він беземоційним голосом, який лунав, немов із дна колодязя, і залазив під шкіру, як холодні голки. — Зло ще тут. Вони… Вони поряд…

Голос Андрія перервало якесь дзеленчання. Воно немов лунало з іншого світу, неприродне й дивне для цього лісу та його сутінкової тиші. Андрій ще щось говорив, проте Аліса не змогла розчути…