Епілог: Спадщина шовку, сталі та ідеального оверлоку

Якщо хтось вам колись почне із поважним виглядом доводити, що люди після пережитих магічних катаклізмів, часових стрибків та повного обміну тілами з середньовічними лицарями повертаються до нормального життя довго, важко і з допомогою цілої армії психоаналітиків — сміливо беріть важкий журнал «Vogue» за вересень і бийте цю людину по голові. Бо насправді людина, яка вижила у XII столітті, приборкала полк зарослих шерстю баронів і навчила їх шити маскувальні плащі кістяною голкою, повертається до тями з одним-єдиним виразним почуттям: диким, непереборним прагненням навести абсолютний порядок довкола себе.

Аліса розплющила очі.

Першим відчуттям була якась просто нереальна, майже невагома легкість у всьому тілі. Це було таке дивовижне відчуття, ніби з її плечей раптово зняли не просто тридцятикілограмову залізну кольчугу, а цілий чавунний міст разом із парою проїжджаючих по ньому вантажівок. Вона лежала на чомусь надзвичайно м'якому, пахучому і приємному.

Аліса обережно підняла руку до обличчя і затамувала подих.

Тоненькі, витончені пальці. Доглянуті, акуратні нігті без жодної сліду сажі чи кінського гною. Повна відсутність волохатих, грубих мозолів від важкого меча та тугих лицарських поводів! Вона була власною персоною. Вона повернулася.

Навколо вирував уже знайомий, але тепер такий кумедний сучасний хаос. Вона перебувала у внутрішньому дворику замку Крак де Шевальє, де миготливі червоно-сині мигалки швидкої допомоги освітлювали древній камінь. Навколо метушилися перелякані медики з тонометрами, дюжина охоронців у строгих костюмах, які все ще намагалися зрозуміти, звідки в дівчини взялася сила розбити броньоване скло бронзовим кубком, та здивована, трохи розпатлана Елеонора Вейн.

— Алісо! Господи Боже, ти нарешті прийшла до тями! — бідкалася Елеонора, притискаючи до грудей хутряну накидку і намагаючись відштовхнути ліктем лікаря з нашатирем. — Ти знепритомніла прямо біля експоната після того, як розбила це кляте захисне скло! Ми всі думали, що це якийсь припадк чи замах! Але яка, бісової матері, різниця, якщо преса в абсолютному, дикому захваті?! Ті камери все зняли! Критики кажуть, що твоє розбивання скла бронзовим кубком під сяйво планет — це був найперфомансніший, найекстравагантніший показ цього століття! Преса пише, що це маніфест сучасної жінки, яка розбиває скляні стелі моди!

Аліса повільно, з неприхованою грацією підвелася з кушетки. Вона випростала спину, розправила плечі і поправила сукню.

Лікар спробував було зупинити її:

— Дівчино, вам треба лежати! У вас може бути струс мозку або...

— Спокійно, чоловіче, — відрубала Аліса. У її голосі більше не було жодної краплі тієї давньої тихої дівочої невпевненості, через яку її раніше могли затерти в куток чи перекласти на неї чужу роботу. Вона більше не була переляканою, беззахисною дизайнеркою, яку можна було принизити чи безкарно обкрасти. За три тижні перебування в тілі суворого, безжального хрестоносца вона закарбувала в мозок головну істину: якщо ти не тримаєш удар і не наступаєш першим — тебе просто зітре з поля бою кавалерія конкурентів.

Вона озирнулася довкола і зустрілася поглядом із Жанною.

Суперниця стояла за три кроки, зтискаючи в руках сумочку, і дивилася на Алісу з таким диким, забобонним острахом, ніби перед нею була не колишня колега, а як мінімум Великий Інквізитор, який щойно повернувся з пекла з персональним списком грішників.

Аліса зробила два кроки вперед. Її хода була легкою, але кожен крок звукав так виразно, ніби вона все ще мала на ногах залізні гревіси.

— Жанно, — спокійно, суворо і дуже виразно мовила Аліса, дивлячись їй прямо в очі. — Тобі краще звільнитися з модного дому за власним бажанням. Просто зараз. Напишеш заяву на серветці.

— Я... але чому?! — заїкаючись, пролепетала Жанна, задкуючи до колон.

— Тому що якщо ти спробуєш привласнити бодай один мій ескіз, підрізати бодай одну блискавку чи розлити бодай краплю фарби на мої речі — я судитимуся з тобою до останньої копійки. А якщо суд затягнеться, — Аліса нахилилася трохи ближче і понизила голос до того самого небезпечного шепоту, яким Річард лякав сарацинських шпигунів, — я особисто змушу тебе з'їсти твої ж кравецькі ножиці. Разом із чохлом. Ти мене добре зрозуміла?

Жанна сполотніла так, що зрівнялася з білосніжним мармуром, і гарячково, мов заведений автомат, кивнула головою, не наважуючись мовити жодного слова заперечення.

Аліса задоволено посміхнулася і повернулася до арт-директорки.

— Елеоноро Марківно, — мовила вона. — Відсьогодні я більше не працюю у вас як найманий асистент чи молодший дизайнер. Відсьогодні я працюю виключно як рівноправний партнер. Моя нова автономна лінія і мій власний бренд будуть називатися «Сталь та Шовк». Контракт підпишемо завтра зранку. Ви згодні?

Елеонора Вейн уважно подивилася на Алісу. В очах цієї загартованої у бізнесових битвах жінки спалахнув вогник справжнього, глибокого захвату. Вона зрозуміла, що перед нею більше не просто талановита дівчинка — перед нею новий володар модного олімпу.

— Згода, Алісо, — посміхнулася Елеонора й першою простягнула руку для міцного рукостискання. — Ти це заслужила. А скло ми спишемо на перформанс.

У той самий момент у XII столітті сер Річард розплющив очі.

Він стояв у самому центрі внутрішнього дворика замку Крак де Шевальє. У його правиці був важкий, закривавлений меч, на ньому була його власна, звична залізна кольчуга, а під нею — його рідне, м'язисте, волохате, тридцятирічне тіло.