Розділ 11: Скуштуйте стилю, або Штурм із елементами вищої моди

Якщо хтось вам колись скаже, що нічний військовий штурм середньовічної фортеці — це велична, сувора та сповнена героїчного пафосу подія, не вірте жодному слову. Штурм — це перш за все велетенський, некерований, істеричний гармидер, у якому половина учасників не розуміє, куди бігти, друга половина намагається не зачепитися за власний подол, а єдина тверезо мисляча людина в радіусі п'яти ліг мріє лише про те, щоб це божевілля якнайшвидше закінчилося і вона нарешті змогла випити нормальної кави та прийняти гарячу ванну.

Нічне небо над Сирійською пустелею поступово темнішало, відкриваючи незвичне, загрозливо-величне видовище. Сузір'я вишиковувалися в рідкісний геометричний порядок, а яскраві цятки Марса, Юпітера, Венери та Сатурна повільно зближувалися, утворюючи сліпучу прямолінійну фалангу.

Парад Планет розпочався. Чаклунські годинники всесвіту цокали з загрозливою швидкістю.

Підніжжя грізного замку Крак де Шевальє поринуло в глибоку, підозрілу тишу. Тисячна армія сарацинів усередині фортеці почувалася в абсолютній, незворушній безпеці. Вони мали на це всі законні підстави: високі кам'яні стіни, які пам'ятали ще дідусів нинішніх захисників, масивні залізні ворота, прикриті товстими дубовими балами, та глибокі рови, перестрибнути які не зміг би навіть дуже мотивований кенгуру.

Але у темряві пустелі рухалося щось дивне.

Точніше — рухалося щось абсолютно неприродне для XII століття, бо жоден нормальний воєначальник у здоровому глузді не став би перед вирішальною битвою влаштовувати модне дефіле в піщаних кущах.

Аліса стояла на пагорбі, тримаючи в руках важкий меч Річарда, який щохвилини намагався вислизнути з її рук і впасти їй же на ногу. Поруч із нею чекали сотні лицарів. Завдяки її «дизайнерському камуфляжу» — спеціально розфарбованим брезентам під колір нічних скель, розрізаним на смужки накидкам та повстяним обмоткам на копьях і кінських копитах — військо хрестоносців підійшло до самих стін абсолютно непоміченим.

Але яка ціна була за це заплачена!

Останні пів години підготовки перетворилися на суцільний трагікомічний спектакль.

— Сьєр Бодуен! — здавлене сичала Аліса, пересуваючись навприсядки між кущами і намагаючись, щоб її залізні обладунки не видавали звуків падаючого відра з цвяхами. — Я кому казала… в: не задирайте хвіст плаща! Ви ж висвічуєте своїми білими підкладками на три милі довкола! Ви хочете, щоб ворожі арбалетники влаштували з нашого авангарду тир?!

— Але ж, сьєр Річард... — шепотів у відповідь поважний барон, намагаючись згорнутися в три погибелі. — У мене підкладка з шовку! Вона пріє, якщо її притискати до сукна!

— Якщо в тебе влучить стріла, то пріти буде вже нічому! — відрізала Аліса чужим, низьким, грудним басом, від якого в барона пробігли мурашки. — Заправити край під ремінь! І де ваші повстяні калоші?!

— Конячка зжувала... — пригнічено зізнався той. — Вона подумала, що це сухі коржі...

Аліса закотила очі під важким шоломом так, що трохи не втратила рівновагу. «Боже мій, — думала вона, витираючи піт з чола. — Я керую не армією. Я керую дитячим садком, де у вихователя замість лінійки в руках п'ятнадцятикілограмовий шматок заліза!»

Поруч із нею, нервово здригаючись від кожного шелесту вітру, присідав оруженосець Антуан. Він поправляв затяжки на своєму пісочно-сірому маскувальному плащі і з побожним жахом дивився на стіни замку.

— Мій лорде... — тихо прошепотів він. — Це диво. Справжнє диво! Вони дивляться прямо на наш пагорб і не бачать нас! Сьєр Гілель стоїть коло самого рову, а вартовий на вежі просто висякався й повернувся іншим боком!

— Це не диво, Антуане, — відказала Аліса, обережно перекладаючи важкий меч із правої руки в ліву, бо права вже починала німіти. — Це правильне використання контрасту, світлотіні та розбиття силуету. Нас учили цього на першому курсі Академії мистецтв. Якщо ти зливаєшся з тлом, людське око просто лінується фіксувати деталь. Бачиш, середньовіччя? Дизайн рятує життя!

 Антуан мовчки перехрестився, почувши що сьер Річард десь навчався у якійсь академії, але здраво порозкинув своїм мозоком вирішив, що Річарду було явище не тільки святої Дезфре але й навчання в академії. Крім того від чудернацтв сьєра Річарда була явна користь.

Аліса подивилася на небо. Яскраві цятки планет вишиковувалися в ідеальну сяючу струну. Північ наближалася.

— Ну що ж, — пробурмотіла Аліса, намагаючись надати своєму обличчю під забралом величного й небезпечного виразу, хоча всередині все стискалося від страху. — Скуштуйте стилю, сарацини! У БІЙ! За Свячений Камінь і за моє негайне повернення до моєї улюбленої кавомашини!

З гучним, трішки істеричним бойовим кличем «Deus vult!» (все ж таки була польза від уроків історії у школі, щось вона та й пам’ятала з часів хрестових походів), який підхопили сотні загартованих горлянок, прихований загін хрестоносців скинув маскувальні сітки й рвонув на штурм бічних воріт замку!

Якби у XII столітті існувала фотографічна зйомка, обличчя вартових на стінах замку Крак де Шевальє в той момент увійшли б до підручників зі психології.

Досвідчений арабський воїн Ахмед, який спокійно жував сухий фінік і міркував про те, що до кінця варти залишилося всього дві години, раптово побачив, як сірі кущі коло рову... ожили. Вони не просто ожили — вони розпалися на сотні біжучих постатей, які не брязкали обладунками, а наближалися з загрозливим, шелестячим шипінням, мов зграя гігантських пустельних гадюк.