Розділ 10: Перешкоди на шляху до замку:  ХХІ століття. Загартовані в бою, збентежені в аптеці

Якщо вам хтось колись скаже, що бути сучасною жінкою легко, сміливо беріть важкий фоліант із історії моди і бийте цю людину по голові, поки з неї не вилетить увесь дурний романтизм.

Сер Річард, який ще тиждень тому вважав, що найстрашніше у житті — це потрапити під таранний удар важкої кавалерії сарацинів, тепер знав гірку правду: справжня війна точиться не під стінами Єрусалима. Вона точиться щодня всередині тендітного дівочого тіла, яке чомусь вирішило, що жити у XXI столітті — це суцільне свято.

Річарду доводилося щохвилини чинити над собою колосальні зусилля, аби пам'ятати: він більше не кремезний лицар із триденною щетиною, а тендітна, витончена Аліса. Не можна було ходити, широко розставляючи ноги і брязкаючи уявними гревісами. Не можна було чухати потилицю з важким зітханням вола. Не можна було зварювати поглядом перехожих і на будь-яке запитання забасити так, щоб у шибках тріскалося скло.

Втім, Річард поступово формував власний погляд на цей дивний світ. У паузах між приборканням кравчинь і вивченням тутешніх звичаїв він склав у голові чіткий, по-військовому впорядкований реєстр позитивних та негативних сторін XXI століття.

До списку того, що викликало в лицаря щиру ненависть і праведний гнів, потрапили:

Музика. Вона лунала зусібіч без жодного дозволу! Вона гриміла з вікон залізних візків, орала з маленьких чорних коробочок у руках перехожих і проникала в вуха навіть крізь зачинені дубові двері. Особливо його обурювала так звана «електронна брязкальнича кафонія», під яку, за глибоким переконанням Річарда, можна було хіба що вести військо у безнадійну останню атаку або катувати полонених ворогів.

Чоловіки майбутнього. Це був його особистий, невимовний біль. Лицаря щиро, до глибини душі обурювало, що тутешні чоловіки носили вузькі, мов панчохи, штани, змащували бороди запашними оліями і витрачали на викладання зачіски більше часу, ніж він у своєму минулому житті — на полірування кираси перед королівським турніром. «Де мужність? Де загартованість?! — подумки ричав він, спостерігаючи за перехожими з вікна.  Жінки тут бігають із важкими сумками, шиють, вирішують справи, а ці юнаки п'ють якийсь розбавлений білий відвар через трубочку, суплять брівки й скаржаться на стрес!»

Паперові гроші та безконтактні картки. Гроші, на глибоке переконання Річарда, мали бути важкими, дзвінкими і золотими. Відчувати у Кишені м'який папірець або пластмасову дощечку замість повноцінного дуката здавалося йому підлим ошуканством.

Їжа без смаку. Усе довкола було або занадто солодким, або безглуздо знежиреним. Пошук звичайного солоного шматка сала чи смаженої баранячої ноги перетворювався на складний стратегічний квест.

Проте були речі, які сер Річард оцінив як вище, неоціненне благословління небес:

Антибіотики та знеболювальні. Зрозумівши принцип дії диво-пігулок, які за пів години знімали будь-який біль, хрестоносець визнав: знахарі майбутнього перевершили всіх алхіміків і святих цілителів XII століття разом узятих.

Гарячий душ та пахучий шампунь. Можливість змити з себе весь бруд і піт за п'ять хвилин, не нагріваючи три великих казани води на вогнищі, була оцінена на рівні найвищого дива.

Майонез. Цей густий білий соус Річард вважав справжньою їжею богів і був готовий додавати його навіть у вечірній чай, якби його не зупиняли перелякані, дикі погляди асистентів.

Легкість одягу. Попри обурення фасонами, він щиро радів, що сучасний одяг важить грами, а не кілограми, і в ньому можна бігати, не ризикуючи стерти шкіру на плечах до кісток.

Але найстрашніше випробування, до якого життя в середньовіччі його взагалі не готувало, чекало попереду.

Того ранку Річард прокинувся з дивним відчуттям, ніби у його живота оселився маленький, але дуже злий біс, який методично штрикав у внутрішньощі тупим кинджалом.

— О Господи, — прокректав Річард, намагаючись піднятися з дивана. — Це підступи Жанни. Вона отруїла той солодкий чорний відвар, який вони називають «капучино»!

Проте, ступивши на підлогу, хрестоносець завмер. Світ навколо нього хитнувся, а відчуття вогкості внизу живота викликало в загартованого у боях воїна справжній, панічний жах. Він кинувся до санвузла, очікуючи побачити що завгодно — від прокляття сарацинських чаклунів до смертельного поранення.

Коли він оглянув себе, обличчя «Аліси» сполотніло так, що зрівнялося з білосніжним кахлем.

— Кров! — заричав Річард, збігаючи сльозами від незрозумілого страху. — Я поранений! Але де?! Мене пробили непомітно? Це магія! Я стікаю кров'ю без жодної царапини на обладунках!

У XII столітті все було просто: якщо з людини тече кров, значить, час кликати священика, сповідатися і готувати труну, бо довго після такого не живуть. Уявлення Річарда про жіночу фізіологію обмежувалися тим, що жінки — це ніжні створіння, які іноді плачуть, народжують дітей і мають шити плащі. Про все інше в лицарських середовищах сором'язливо мовчали.

Зрозумівши, що помирати у 25 років у тілі чужої дівчини — це найбезглуздіша смерть для хрестоносця, Річард натягнув перші-ліпші джинси, куртку і вискочив на вулицю. Він біг, як натягнута тятива, шукаючи очей «знахаря». На щастя, на розі будинку спалахнув зелений хрест.