РОЗДІЛ 8. АЛІСА: ЛИЦАРСЬКИЙ БУДЕНЬ ТА СУВОРІ СЕРЕДНЬОВІЧНІ СТАНДАРТИ

Повернення до військового табору після чергової рекогносцировки стало для Аліси випробуванням абсолютно нового, неочікуваного та надзвичайно екзотичного штибу. Якщо раніше у своєму київському житті вона вважала найгіршим сценарієм дедлайн із здачі осінньої капсульної колекції під керівництвом дерганого арт-директора, який харчувався виключно матчею на вівсяному молоці та панічними атаками, то тепер її поняття про стрес кардинально змінилися.

Тепер її особистий дедлайн мав конкретну, майже сакральну дату. Три тижні. Всього двадцять один день — і планети-агресори нарешті вистрояться в одну бездоганну астрономічну лінію, відкривши часовий портал прямо до її затишної квартири. До її улюбленої кавоварки, яка робить ідеальне лате, до м’якенького махрового халата, ароматичних свічок із запахом ванілі та, о Боги Всевишні, до чистої, сухої, ароматизованої кондиціонером білизни!

Але на шляху до цієї рожевої мрії височів замок Крак де Шевальє. І перегороджувала його не просто якась там кам'яна стіна, а ціла армія сарацинів під проводом досвідченого, хитрого та, судячи з чуток, надзвичайно педантичного еміра, який явно не чув про концепцію «відкритих дверей».

Втім, навіть загроза поразки у кривавій битві блідла порівняно з жахом щоденного побутового існування. Алісі доводилося виживати у фізичній оболонці двометрового, зарослого густою колючою щетиною лицаря та пристосовуватися до реалій XII століття, де поняття «комфорт» закінчувалося на наявності сухої соломи під головою та відсутності у цій соломі великих щурів.

Перше, з чим зіткнулася Аліса, увійшовши в роль суворого хрестоносця — це абсолютна, тотальна й безкомпромісна відсутність гігієнічного поняття «приватність». Для середньовічних лицарів вислови «рясно потіти», «тхнути козлом» та «не митися тижнями» були не соціальним недоліком, а ознакою найвищої мужності, воїнської наснаги та святого благочестя. Чим гірше від тебе тхне — тим ближче ти до святих мучеників і тим швидше ворог непритомніє ще до початку рукопашної.

Коли Аліса першого ж ранку спробувала хоча б символічно вмитися, її зброєносець Антуан — дванадцятирічний хлопчина з хронічно замурзаним обличчям та залишками вчорашньої каші на щоці — щиро здивувався, ледь не впустивши важкий лицарський шолом на власний палець.

— Сере Річарде! Навіщо вам ця водяна змивка знову? — заверещав він, витріщивши очі. — Ви ж уже показово вмивалися минулого четверга! Барон де Кусі взагалі каже, що свята вода й так очищає душу, а звичайна річкова — лише змиває природну благодать з тіла та небезпечно розм'якшує сувору воїнську шкіру! Вона стане ніжною, як дупа немовляти, і кольчуга вам її натре до кривавих мозолів!

Аліса стогінливо притиснула величезні, мозолясті лицарські долоні до скронь. Вона стояла поруч із дерев'яним цебром, у якому загрозливо плавала якась підозріла ряска й жирний водомір, і виглядала у своєму наметі як найпригніченіший воїн усього хрестоносного табору.

Звичаї цих суворих, непохитних чоловіків щодня ставили її в такі глухі кути, з яких доводилося викручуватися з майстерністю дипломата й гнучкістю змії.

   Аліса ледве приноровилася до здоровкання. Замість ввічливого кивка, посмішки чи бодай цивілізованого рукостискання, лицарі від щирого серця лупили один одного по залізних плечах. Лупили так, що в Аліси відлунювало десь у п'ятах, а хребет загрозливо тріщав, мов суха гілка під чоботом. Іншим варіантом вітання було симетричне чухання борідок із обов'язковим обміном гучним, басовитим зригуванням на знак найвищої довіри та поваги після жирного обіду.

Етикет прийому їжі теж мав свої особистості. Жодних виделок! Виделки вважалися диявольським винаходом, ознакою східної розпусти та особистою образою для святої церкви. Усі їли виключно руками, відрізаючи шматки напівсирого, жирного м'яса величезними бойовими ножами, якими за хвилину до цього могли колупатися в зубах, стругати списи або чистити копита коням. Кинути обгризену кістку під стіл собаці (або в ногу сусідньому зброєносцю) вважалося виявом невимовної великодушності та лицарського шарму.

 Одягнути кольчугу без сторонньої допомоги було в принципі неможливо. Вона важила стільки, що Алісі щоразу здавалося, ніби на неї з розгону впала чавунна батарея центрального опалення радянського зразка. А коли виникала природна потреба сходити в туалет... це миттєво перетворювалося на стратегічну спецоперацію з розбирання залізного конструктора під трьома шарами брудного, жорсткого льону, де кожен шкіряний ремінець заплутувався з особливим, чисто середньовічним цинізмом.

Не здатна терпіти цей жахливий мішкуватий фасон, який перетворював двометрового лицаря на безформну тумбу з заліза й вовни, Аліса вирішила діяти. Її внутрішній дизайнер білував від люті щоразу, коли вона дивилася у дзеркальне відображення на полірованому щиті.

Вона організувала у своєму наметі імпровізовану швейну майстерню. Зброєносець Антуан виконував роль асистента, манекена та першої жертви просвітництва.

Аліса сиділа на бочці, тримаючи в масивних лицарських пальцях гігантську залізну голку, більше схожу на шило для коней, і товсту сувору нитку, виваляну в воску. В іншій руці вона стискала саморобну дерев'яну лінійку, на якій вуглинкою були розмічені сантиметри.

— Антуане, стань рівно і не крутися! — гримнула вона своїм басом, натягуючи на хлопчині верхній суконний сюрко. — Ти дивишся на цей силует? Це ж абсолютний катастрофічний провал! Хто робив цю пройму? Мабуть, п'яний коваль кувалдою! Вона стискає тобі пахви так, що ти через п'ять хвилин битви розмахуватимеш мечем, як поранений пінгвін!