Розділ 7: Забутий велетень, божевільний віщатель, карти Таро та Парад Планет

Побут у хрестоносному таборі 1190 року для Аліси виявився страшнішим за будь-яке арабське військо. Бруд, суцільна відсутність поняття про особисту гігієну, воші, які розмножувалися в піддоспешниках зі швидкістю світла, та нескінченна жирна баранина на сніданок, обід і вечерю повільно зводили дівчину з розуму.

Перші три дні після «великої перемоги» над арабським авангардом Аліса виживала за рахунок суворої дипломатії, імітації глибокої контузії та вміння віддавати накази з виразом обличчя серійного вбивці.

Кожного ранку Антуан, підморгаючи іншим васалам, виносив панові «лікарський відвар» із сухої м'яти та полину, голосно волаючи на весь табір: — Пийте, мій лорде! Це зілля відтягує дурну кров від потилиці після удару сарацинської палиці!

Воїни загону співчутливо зітхали, хрестилися і старанно удавали, що не помічають, як їхній грізний командир перед їжею протирає дерев'яну ложку чистою ганчіркою, сахається від собак і вмивається тричі на день.

Проте Аліса розуміла: довго ця комедія тривати не може. Рано чи пізно графу Тріполі або самому барону знадобиться справжній сер Річард — той, хто вміє рубати голови, вести лицарську клиноподібну лаву й не непритомніє від вигляду свіжої крові. Вона мусила знайти вихід із цього залізного пекла.

Шанс з'явився увечері четвертого дня.

Аліса сиділа біля багаття, гидливо виловлюючи дерев'яною тріскою плаваючий жир із кухоля з бульйоном. Антуан поруч старанно натирав піском її нові перешиті сабатони.

— Антуане... — стиха проговорила вона чужим, низьким, грудним басом. — Скажи мені, хлопче... А чи немає в цих диких землях якоїсь магії? Чаклунів, знахарів, які знаються на... ну, скажімо, розладах душі або переміщенні речей у просторі?

Антуан миттю озирнувся довкола, ніби боявся, що їх почують ченці-тамплієри, і підсунувся ближче:

— Тссс! Мій лорде, не кажіте такого вголос! Якщо братства дізнаються — піднімуть на сміх або спалять як єретика! Але... якщо вам справді кепсько від удару по голові...

Хлопчина понизив голос до шепоту: — На високій, чорній скелі за північним краєм табору, за каньйоном, живе один відлюдник. Старий, як цей світ. Звуть його Еліфасом. Усі кажуть, що він божевільний і знається з бісами. Його бояться навіть сарацини! Пан граф кілька разів хотів його вигнати, але щоразу, як лицарі підходили до вежі, на них нападав дикий блуд або бджолиний рій.

Очі Аліси спалахнули. Вона зрозуміла: їй втрачати нічого.

Дочекавшись, поки табір порине у дрімоту під густі рулади кінського хропіння та п'яних пісень, Аліса накинула на плечі свій новий, ідеально перешитий, викроєний за всіма законами силуету плащ і непомітно вислизнула з намету.

Шлях до скелі був пекельним. У важких лицарських чоботах, здригаючись від кожного шелесту й побоюючись диких шакалів, дівчина в тілі велетня піднімалася крутою кам'янистою стежкою.

На вершині кручі, прямо під зірковим небом пустелі, стирчали напівзруйновані кам'яні кругляки старовинної вежі. Зі шпарин пробивалося тьмяне, зеленкувате світло, а в повітрі тхнуло чимось дивним — сумішшю сухого полину, сірки та сушених апельсинових кірок.

Аліса боязко ступила у прохід без дверей.

— Хто сміє порушувати мій супокій?! — прогримів зі пітьми сухоребрий, але дивовижно дзвінкий голос.

Із тіні вийшов дідок. Він був худий, мов сухостій, одягнений у дрантя з вишитими дивними знаками, із довгою білою бородою, що діставала йому до пояса, і божевільними, сяючими очима. У руках старий тримав важку кістяну палицю, витесану з ребра якоїсь великої тварини.

Дідок зупинився, войовничо занісши палицю:

— Навіщо прийшов, грізний лицарю? Хочеш зілля для міцності меча? Чи шукаєш замовляння від сарацинської стріли? Кажи швидко, бо я перетворю твого коня на жабу!

Аліса подивилася на нього. Подивилася на свої величезні, волохаті, мозолясті лапи. Згадала вошей, смердючий сінник, відсутність кави, лате на кокосовому молоці й м'який диванчик на Позняках...

Вона важко опустилася прямо на брудний, холодний камінь, закрила обличчя лапами і... гірко, розпачливо розплакалася.

Це був жахливий, сюрреалістичний зредовище: двометровий, загартований у битві суворий лицар із глибоким шрамом на щоці, у кольчузі й плащі, сидів на кортошах і ридав чужим, низьким, басовитим навзрид, витираючи сльози й шмарклі рукавом.

— Дідусю-у-у-у... — белькотала вона крізь басовиті хлипання. — Я не лицар! Я не сер Річард! Я Аліса! Мені двадцять чотири роки! Я роблю сукні та брендбуки! Я хочу додому! До своєї пральної машинки, до масок для обличчя і кави-і-і-і!

Чаклун Еліфас закляк. Його божевільні очі розширилися ще більше. Він повільно опустив кістяну палицю, підійшов ближче й почав обходити Алісу довкола, як дивовижне створіння.

— Ого... — пробурмотів старий.

Він заліз у свою глибоку кишеню, витягнув дивний амулет — шліфований чорний камінь у срібній оправі, підвішений на жилі, — і рішуче підніс його прямо до широких, волохатих грудей Аліси.

Камінь на секунду завібрував, а потім вибухнув яскравим, пульсуючим, тьмяно-синім світлом, яке осяяло темні стіни вежі.

— Це неймовірно... — прошепотів дідок, заворожено роздивляючись сяйво. — У цьому загартованому залізному тілі справді сидить душа... дурепи з майбутнього. Твій дух тонкий, мов шовкова нитка, і він абсолютно не підходить до цієї чавунної оболонки!