Розділ 6: «Лицарський турнір» у фешн-офісі

Тим часом у XXI столітті суворий нормандський хрестоносець сер Річард, закований у чорні спортивні штани, об'ємне худі та важкі зимові черевики, впевнено підходив до розкішного скляного хмарочоса на Великій Васильківській, де розташовувався модний дім «Maison de Vane».

Він зупинився перед височезними автоматичними скляними дверима, які сяяли від чистоти. Коли прозорі стулки з тихим, майже нечутним шипінням раптово розсунулися самі собою прямо перед його носом, Річард реагував так, як навчила його дійсність 1190 року: він рвучко вихопив гострий кухонний ніж із-за пояса і миттю встав у бойову стійку.

— Двері рухаються самі! Демонічна магія! Ворожа пастка! — загримів він високим, роздратованим дівочим дискантом на весь вестибюль.

Охоронець на вході — огрядний дядечко у чорній формі, який спокійно пив ранкову каву з паперового стаканчика — від такої картини поперхнувся, заходився кашлем і чуть не розлив на себе гарячий напій.

— Дівчино! Ви що, з глузду з'їхали?! — випалив він, гарячково витираючи підборіддя. — Сховайте ніж негайно, бо я зараз натисну тривожну кнопку і викликаю поліцію!

Річард звузив карі очі Аліси і мовчки оцінив потенційного супротивника. Охоронець був товстим, рихлим, абсолютно позбавленим металевих обладунків чи хоча б стьоганого гамбезона, а в руках замість чекана чи меч тримав лише паперову чашку й дивну чорну паличку яка іноді починала шипіти. У 1190 році про такий винахід як рація ще нічого не чули.

Лицар зневажливо пирхнув. Битися з такою непідготовленою й беззбройною «вартою» було нижче честі нормандського дворянина. Він сухо хмикнув, сховав кухонний ніж назад за пояс під худі і гордо, важкоатлетичною ходою прокрокував у мармуровий хол.

— Де живе відьма Елеонора?! Кажи, смерде, і живи! — суворо запитав він у дівчини на ресепшні, гримнувши долонею по скляній стійці.

Дівчина-адміністратор остовпіла, повільно переводячи погляд із розкішного манікюру Аліси на її важкі зимові черевики та лютий, кривавий вираз обличчя.

— А-Алісо?.. Ти чого в такому вигляді? — белькотала вона. — Який «смерд»? Третій поверх... але Елеонора Марківна сьогодні лютіша за люцифера, вона тільки-но з кав'ярні піднялася, краще тобі не...

Річард навіть не дослухав цей лепет. Він виявив широкі кам'яні сходи (до ліфтів він більше принципово не наближався, вважаючи їх залізними пастками для викрадення християнських душ) і чеканним маршовим кроком піднявся на третій поверх.

У демонстраційній залі модного дому панувала напружена, майже гробова тиша. За скляним столом Жанна гарячково попивала свій лате, тремтячи від нервів, а сама Елеонора Вейн — сувора владика київського фешн-рингу — повільно переглядала ескізи, підібгавши нафарбовані губи.

ХРЯСЬ!

Подвійні скляні двері розчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили тараном. На порозі стояла «Аліса» — плечі розправлені в лицарський розворот, кулаки стиснуті, у карих очах горить сувора нормандська зверхність.

— Я прийшов на ваш виклик, правителі цього замку! — загримів Річард. — Хто з вас називає себе Елеонорою?!

Жанна від несподіванки підстрибнула на стільці, а Елеонора повільно опустила окуляри на кінчик носа, оглядаючи Алісу в зимових черевиках і спортивках серед липневої спеки.

— О, з'явилася-таки... — уїдливо протягнула Жанна, підхоплюючи зі столу якийсь папірець. Вона гордо випнула підборіддя і ступила крок назустріч, вважаючи, що Аліса прийшла здаватися. — І в якому це ти бомжуватому вигляді?! Натягнула балахон, щоб жалість викликати? Не вийде! Ось, тримай свій обхідний лист і підписуй!

Річард звузив очі, розглядаючи білий аркуш.

— Що це за грамота, дівко?

— Це твій квиток звідси! — злорадно захихотіла Жанна, показуючи на велику папку з роздрукованими дизайнерськими мудбордами. — Елеоноро Марківно, дивіться, вона ще й дурочку вмикає! Алісо, ти звільнена! Твої концепції для осінньої колекції «Темні Віки» тепер належать компанії, тобто... фактично мені, бо саме я презентувала їх раді директорів, поки ти вихідними сиділа вдома! Ти нуль! Твої претензії нікого не хвилюють, а якщо зараз не підпишеш папери — я особисто викину твої речі на смітник, а охорона виведе тебе під руки!

Річард закляк. Його лицарський мозок, навчений суворим законам феодалізму, миттєво склав до купи всі факти:

«Ця дівчина, у тілі якої я опинився, була не просто бранкою. Вона була майстром! Вона створила ці креслення й орнаменти... А ця низька, безчесна дівка Жанна скористалася її відсутністю, привласнила собі здобич і славу майстра, а тепер ще й виганяє її без суду й платні!»

У нормандському кодексі честі це називалося найганебнішим словом — трезонія (зрада та підле загарбання).

Річард закляк. Його лицарський мозок, вихований на феодальному кодексі честь і слава, миттєво склав усі факти до купи.

«Ця підла, огрядна дівка не просто образила сироту. Вона вкрала плоди її праці! У Нормандії за таке прив'язують до ганебного стовпа або відрубують руку!»

Очі Річарда спалахнули лютим, кривавим вогнем Хрестових походів.

Він був суворим нормандським воїном. І те, що зараз він перебував у тілі тендітної, півтораметрової дівчини з рожевими  ногіточками, а Жанна була вищою за нього на голову і важила добрих кілограмів на двадцять більше, серу Річарду було абсолютно байдуже. У битві важливий не зріст, у битві важливий дух і тактичний напір!