Розділ 3: Бойовий лицар проти техногенного світу

У той самий момент, коли Аліса з важким зітханням епритомніла в сухому пилу та смороді хрестоносного табору 1190 року, у затишній однокімнатній квартирі на п'ятому поверсі сучасної новобудови відбувалося інше диво. Диво, яке б місцеві богослови негайно назвали підступами сатани, а сучасні психіатри — гострим психозом.

Сер Річард з Нормандії  або Річард Чорний Вовк, законний васал барона Ґі де Люзіньяна, прямий нащадок нормандських завойовників, воїн, який особисто вбив понад тридцять невірних у кривавій битві при Хаттіні й пройшов вогонь і воду, розплющив очі.

Першим, що він відчув, була неймовірна, майже гріховна, блюзнірська м'якість під спиною.

Ніби він лежав не на землі, не на вогкому сіннику і навіть не на солом'яній матраці в замку свого сюзерена, а на м'якенькій хмарі або на шовкових перинах самого Папи Римського. Спина, яка роками звикла до твердих дощок і холодного каміння, млосно прогнулася.

Другим відчуттям — і це вразило його до глибини душі — була абсолютна, майже стерильна відсутність звичних запахів. Не тхнуло кінським гноєм, згорілим салом, немитими паховами побратимів чи їдким димом сирого гарячого багаття. Натомість повітря було просякнуте якимись дивними, солодкуватими квітами, терпким ароматом ванілі та нотками тропічних фруктів, від яких у суворого нормандського воїна миттєво запаморочилася голова.

«Я в раю? — була перша гарячкова думка Річарда, поки він лежав із заплющеними очима, боячись ворухнутися. — Чи в пеклі? Чи той підлий сарацинський вершник із кривою шаблею все ж таки пробив мою кольчугу, і це — переддвер'я чистилища?»

Він вирішив діяти так, як вчили роки безперервних битв. Річард спробував рвучко піднятися, як робив це завжди за бойовою тривогою, натягуючи на ходу шолом і стискаючи руків'я меча. Але тіло виявилося чудернацьки легким, слабким, тендітним і ватним. Вона... тобто він підхопився на ноги... і ледь не гепнувся об підлогу, бо центр ваги перемістився кудись абсолютно вбік і вгору, а ноги виявилися закороткими!

— Що за бісівство?! — загримів він, намагаючись віддати бойовий клич і залякати ворога.

Але замість потужного левового рику, від якого здригалися сурацинські лави, з його горла вирвався тонкий, дзвінкий, кумедний, роздратований дівочий голосок.

Річард закляк, ніби його вразила блискавка. Його очі повільно опустилися донизу.

На ньому (чи на ній?) був надзвичайно м'який, ніжне-рожевий, шовковий одяг з кумедними намальованими білочками, які гризли горішки.  Такої тканини він не бачив навіть  в східних палацах, куди його зановив Хрестовий похід. Його ноги — тонесенькі, гладенькі, білі, без жодного шраму від мечів чи сліду від важких лицарських шпор — стирчали з-під мережива коротких штанців. А на грудях...

Річард затамував подих і з жахом опустив погляд ще нижче. На його широких, загартованих у боях грудях м'яко погодувалися дві невеликі, але цілком виразні, пружні жіночі опуклості.

— ЧАРУВАННЯ! — вигукнув Річард, гарячково хрестячись тричі поспіль.

Але його нова дівоча ручка з аккуратними рожевими ногітками зробила хресне знамення якось надто граціозно й плавно.

— Відьмацтво! Чорна магія! Сарацинські чаклуни навели на мене морок і ув'язнили мою душу в тілі цієї незайманої!

Він гарячково озирнувся, шукаючи ворога. Кімната була сповнена диявольських, абсолютно незбагненних предметів. На світлій стіні висело величезне, гладке, чорне плоске дзеркало без жодної рами. У кутку стояла висока біла металева шафа, яка дивно й ритмічно гула, ніби всередині неї сидів маленький демон. А на підлозі, біля витонченого невеличкого столика, розлилася темна, лякаюча калюжа якась червонувато-коричневої рідини від перевернутої чашки.

Річард, підкоряючись древньому інстинкту самозбереження, миттю припав на одне коліно і вхопив з підлоги першу-ліпшу зброю, яка потрапила під руку, — важку кришталеву вазу для квітів.

— Виходь, демоне! Виходь, сатанинське поріддя! — закричав він тонким голоском, замахуючись кришталем. — Я — сер Річард з Нормандії, і я не боюся твоїх підлих ілюзій! Моя душа належить Богові!

У цей самий момент на дерев'яній тумбочці біля дивана щось заверещало.

Це був смартфон Аліси. Він забринів, засяяв яскравущим білим світлом, яке розрізало напівтемряву кімнати, і вибухнув гучною, ритмічною, сучасною поп-музикою.

Річард відсахнувся назад, збивши ноги об край килима, і заніс вазу для нищівного удару:

— Пекельне кадилло! Воно розмовляє бісівською музикою! Воно хоче викрасти мою душу!

Він обережно, крок за кроком, широко розставивши тендітні дівочі ноги для стійкості, підкрався до «пекельного кадила». На скляній поверхні блікував напис: «Жанна» та рухалось зображення кругу із зображенням зеленої закарючки.

Річард, вихований у суворій християнській вірі, де кожен невідомий предмет, який сяє без відкритого вогню, вважався витвором Люцифера, обережно тицьнув у екран гострим кінчиком кришталевої вази. Нічого не сталося. Тоді, зціпивши зуби й заплющивши одне око, він обережно торкнувся його кінчиком вказівного пальця.

Спрацював сенсор. Дзвінок миттєво ввімкнувся на гучний зв'язок.

— Алісо! — пролунав із маленького плоского прямокутника верескливий, роздратований жіночий голос, який, здавалося, здатний був розрізати скло. — Ти взагалі оскаженіла?! Чому тебе досі немає на роботі?! Елеонора Марківна вже пів години як тут! Вона лютує! Вона чекає, поки ти підпишеш обхідний лист і забереш свої ганчірки! Якщо ти не з'явишся через пів години, вона викличе охорону, і всі твої речі просто викинуть на смітник!