Розділ 2: «Чиє це залізо?!»

Свідомість поверталася до Аліси не так, як це зазвичай буває після гучної вечірки чи важкого робочого тижня в дизайн-студії. Це не був поступовий, м’який вихід із солодкого забуття. Свідомість поверталася дивними, жорстокими, хворобливими поштовхами, ніби її з розмаху кидали об бетонну стіну, давали короткий перепочинок і кидали знову.

Першим відчуттям був біль. Не просто легкий пульсуючий головний біль від випитого просекко, а страшенний, тупий, ниючий біль у всій верхній частині тіла. Особливо дісталося спині, шиї та плечам. Відчуття було таке, ніби на неї ненароком поклали як мінімум монолітну плиту з високоякісного цементу. Кожен подих віддавав гострим колючим болем у ребрах, а потилиця пульсувала так, наче всередині черепа хтось методично лупив важким будівельним молотком.

Другим відчуттям — і це було навіть гірше за біль — був жахливий, просто пекельний сморід.

Це не був запах її затишної, вилизаної до блиску орендованої квартири на Позняках, де в кутку завжди тихо димів аромадифузор із запахом лаванди та бергамоту, а рушники пахли ніжним кондиціонером для білизни. Ні, це була неймовірна, нудотна й абсолютно нестерпна пекельна суміш із цілого букета ароматів. Тут був виразний дух свіжого та застарілого кінського гною, солодкуватий, гострий дух смаженого на чистому багатті напівсирого, брудного м'яса, концентрований сморід десятків немитих тижнями чоловічих тіл, просочених їдким потом, і щось важке, тривожне, солодкувато-гнилісне — запах, який зазвичай супроводжує неранені, запалені рани та старі виділення.

«Боже мій... скільки ж я вчора випила? — гарячково промайнула думка в затуманеній голові Аліси. Вона спробувала згадати попередній вечір. — Ми ж просто сиділи з дівчатами... Ну, так, було просекко. Потім, здається, хтось замовив авторські коктейлі з кокосовим молоком та якимись екзотичними лікерами... Але щоб ОТАКО? Чому мене нудить від одного подиху? І чому... чому моя рука така важка?»

Аліса з величезними зусиллями спробувала підняти руку, щоб провести долонею по чолу й зігнати холодний піт, але кінцівка здавалася вилитою з чавуну. Зібравши залишки волі, вона повільно розплющила очі — і тут же зі анафемним шипінням замружилася назад.

Крізь вузькі шпарини в... полотні? — пробивалося немилосердне, яскравуще, сліпуче сонце. Воно не просто світило, воно буквально випалювало сітківку через заплющені повіки, приносячи із собою відчуття сухої, виснажливої спеки.

Аліса знову розплющила очі, цього разу повільніше, намагаючись сфокусувати зір.

Те, що вона побачила, остаточно вибило землю з-під ніг. Вона лежала зовсім не на своєму розкішному, м’якому ортопедичному дивані з анатомічними подушками. Вона лежала на грубому, смердючому сіннику, з якого стирчала якась колюча, суха солома, що немилосердно колола крізь одяг. Зверху її тіло вкривала жорстка, важка, нерозчесана шкура якоїсь невідомої тварини, від якої тхнуло псиною та димом.

Навколо неї були не звичні шовкографічні шпалери приємного пастельного відтінку й не стильний гардероб від ІКЕА. Навколо стирчали грубі, неотесані дерев'яні палі, що підтримували величезне, засмальцьоване, просякнуте сажею та пилом полотнище величезного намету.

— Що за... брєд... — спробувала вголос вимовити Аліса свою улюблену фразочку, якою завжди коментувала дивні речі в офісі.

Але замість її звичного, трохи високого, ніжного, дівчачого голосу, яким вона так вправно щебетала на презентаціях брендбуків, з її горла вирвався якийсь низький, глухий, здавлений грудний хрип. Ніби в металевій бочці перекочували велике каміння.

Вона заніміла від жаху. Серце калатало десь у районі горла, але це калатання було дивно повільним, потужним, як удари великого поршня.

Аліса знову спробувала сісти, напруживши м'язи пресу, але тіло просто відмовилося виконувати команду швидко. Воно не слухалося так, як раніше. Воно було неймовірно масивним, тугим, неосяжно важким і абсолютно, лякаюче чужим. Кожен рух вимагав величезних зусиль, ніби вона була одягнена в скафандр для виходу у відкритий космос.

Тремтячи від внутрішнього трепету, Аліса все ж підняла свою руку перед очима.

Зір нарешті сфокусувався, і дівчина ледь не знепритомніла знову.

Це була НЕ її тендітна, пещена, акуратна долоня із бездоганним манікюром нюдового кольору, над яким її майстриня Тетяна чаклувала минулого вівторка цілих дві години. Це була величезна, широка, лопатоподібна лапа з огрубілою, потрісканою шкірою темно-бронзового засмаги, вкрита густим, темним, майже чорним волоссям. На суглобах пальців випиналися масивні, ороговілі мозолі, а під широкими, плоскими нігтями в'їлася застаріла, здається, вікова бруд, кіпоть і щось схоже на закляклу кров.

— А-а-а-а-а! — закричала вона від тваринного, первісного жаху, намагаючись скинути із себе цю гидоту.

Але замість дзвінкого жіночого вереску з широких грудей вирвався загрозливий, низький, гучний рик, від якого стрясся полог намету.

Аліса панічно вхопилася обома руками за своє обличчя. Вона сподівалася відчути знайомі контури: ніжні щоки, маленький акуратний носик, доглянуті губи... Але замість гладкої шкіри її пальці нарвалися на колосальну, густу, жорстку, неймовірно колючу бороду! Вона гарячково провела долонями вище. Величезний, суворий ніс із чітко відчутною горбинкою (певне, колись зламаний у бійці), широкі, вилицюваті вилиці, масивне, як ковадло, підборіддя.