ХVI. Злива

Прекрасна Віковічна дамба,
Часів розколу між світів.
Під сонцем сяє різнобарвна,
І неприступна для вітрів.

Для чого зроблена? Хто знає.
Дріма під плескіт Океану.
Стіну Оплотів завершає.
З останнього лиш має рану.

— Мудрійший Якоб, ми на місці,
Пролом видніє від Оплоту.
По ньому вдарять "Вітру пісні",
Вода ж, прорве від дамби спротив.

— "Пісні вітрів" не допоможуть,
Це не простий камінний мур.
Вони його й не потревожать,
Не вломить і бялунський бур.

Її потрібно розколоти,
Аж від Безодні глибини.
Перемістіть мене на дно те,
Й готуйтесь хвилі здійняйти.

— Та Якоб, як назад вернути?
Вода розчавить вас за мить.
— Перечень я не хочу чути,
Телепортуйте, і не зліть.

Мольфара оточили маги,
Замкнули чарівне кільце.
Закляттям викреслили знаки,
І Якоб зник перед лицем.

— Яка ж тут темінь. Так, Безодня.
"Гори, палай вогненний слід".
І освітилось мов у горні,
Довкола ж — холод, вічний лід.

І так, стіна. Чи радше дамба,
Сюди є знак, і тут накреслю.
Лиш тільки б, все не було марно.
Бо звідси довго не воскресну.

"Я заклинаю зимніх духів,
І древніх каменю богів.
На дні, чекаю ваших рухів,
Зламайте браму між світів.
Несіть на мури ці прокляття,
Хай сколихнеться тут земля.
І лід, у щілинах-розп'яттях,
Пропустить води звідтіля!"

І затрусилось підземелля,
По дамбі тріщини пішли.
Позамерзали стіни-скелі,
Із місця цегли відійшли.

— Дивіться! Дамба сколихнулась.
Женемо хвиль скоріш на неї.

Під тиском Океану гнулась,
Роздались навпіл стіни-скелі.

І раптом хрускіт, шум прибою —
Прорвавсь в Безодню Океан.
Її залив у мить водою,
Ту дамбу зніс, мов лист в буран.

— Великий Якоб, спочивайте,
Ваш подвиг понесем в народ.
Хіба?! Дивіться! Почекайте.
Я його бачу! От він, от!

— Кого ви там вже відспівали?
Мене водою не візьмеш.
Ви краще коней би пригнали,
Михайло нас чекає все ж.

...

— Король, ви чуєте шум моря?
Але ж далеко Океан.
Це від Владики чари горя!
Чи вже у голові дурман?

— Без паніки війська! Чекайте.
Це не Владика — інший маг.
До бою, всі у стрій ставайте,
Труба хай грає й барабан.

...

— Ви подивіться: звір у клітку,
Вже до мисливця сам біжить.
Готуйте "Вихор", будем мітко,
По них всіма вітрами бить.

— Сєкунду Ігорь. Слишишь морє?
Із юга шум растьот води.
— Всі маги! "Вихор" наготові!
Їм будуть хвилі до біди.

Не в яму, а топіть в Безодні,
Звівайте їх усіх туди.
Героєм стану я сьогодні,
Негідні ж, втонуть як кроти.

...

"Михайло, дякую за гамір,
Ви сірих всіх відволікли.
Тож час настав, здійснити намір,
Почну "Наводню" я плести".

У східній башті, маг Нікола,
Розклав потрібний інструмент.
Багато знаків, рун довкола,
Розплати підійшов момент:

"Почуй мене Богиня моря,
Почуй Володар-Океан.
Почуй земля, почуйте гори,
Зітріть Владики злий обман.
Хай повінь здійметься на сірих,
Наводню кличу я на схід.
Змивайте всіх, слабких і сильних,
І молодих, і сивих літ.
Омийте Сірозем'я морем,
Очистіть сажу з їхніх тіл.
Пустеля хай постане полем,
Міста хай виростуть із сіл.
Хай Моноліт впаде пред вами,
Владиці стане мавзолей.
Лісами вкриється й садами,
А попіл зникне із очей.
До Вас я древні закликаю.
Прийміть в уплату щирий дар.
Всього себе я Вам ввіряю,
Даю життя і силу чар".

Упав додолу бездиханно, 
До смерті вірний чарівник.
Його мета, така бажанна.
Нарешті, зміг її здійснить.

...

Промчала хвиля під Оплотом,
В Бялуну шлях її лежав.
На схід вода схилилась боком,
"Наводня" сили набирав.

— Король, погляньте — сині води,
Схилились хвилями на схід.
І сірі в паніці в Оплоті,
Закінчив "Вихор" свій політ.

— Вперед! За Пласт! Брати і сестри.
Підступну пастку оминайте.
До муру час драбини нести,
Стрілки і маги — прикривайте.

Найперша ціль — відкрити браму,
Щоб вершників в Оплот пустити.
Хай наші Боги будуть з нами,
Вже час настав Оплот відбити.

Вже бій пішов, дзвеніла сталь,
І брама відчинилась.
Був кожен воїн без вагань —
Перемогти судилось.

От сірі варвари злягли,
Лиш ватажок лишився.
На вежі тіні дві були —
Король і Лев там бився.

Ударив Ігор, відступив,
І випад вже готує.
Укол Михайло цей відбив,
У муліне лютує.

Удар, укол, удар, укол,
От фінт і знов атака.
І Лев зажатий у мерлон —
Його чекає страта.

— Михайло, друже пощади.
Хоч винен я у зраді.
Тебе благаю — не губи,
Розкаявся насправді.

Не встиг Король сказати слів —
Мерлон той відвалився.
А Ігор Лев, за ним услід,
Під вежею розбився.

— Така от кара від Богів —
Запроданцю, по долі.
Відбили форт у ворогів,
А кров холоне в скронях:

"Будь проклят пластовий народ,
Разрушилі мнє плани.
Туда же і ерлейнскій род,
І всю Бялуну с вамі.
Мой Моноліт упал на дно,
За ето ждьот расплата.
Я отбєру, что дал давно,
Ту молодость у златє".

І кожен зрадник постарів,
Скрутився, всох за хвилю.
Погибель в цім свою зустрів,
Утративши всю силу.

Владики золоті дари,
Розпалися на попіл.
Та сила, що несли вони,
Лилась назад мов сокіл.

А сірих цар в очах мужнів 
Гарнішав і молодшав.
Як кожен з прихвостнів бліднів,
Владика все здоровшав.

Але розплата враз прийшла,
Не витримало тіло.
Як сила власника знайшла,
Так тут його скрутило.

Розперло вшир, тягло уздовж,
Стискало й розжимало.
Обличчям проступила жовч,
А шкіра усихала.