Лицарі Пласту

ХIV. Хай пісня лине стрілою

 

Від коронації до бою, 
Пройшло, в поході, кілька днів.
І перед битвою страшною,
Мотив пісень, дзвінкий летів:

"Моя кохана, відпливаю,
Відчалюю, в далеку даль.
Тебе я прошу, не ридай,
Я повернусь, бо я кохаю.
Ти не марнуй солоних сліз,
Даруй усмішку мені люба.
Тобі дарунки завжди віз,
То перли, то хутрові шуби.
Я повернусь. Мене чекай.
Я повернусь. Лиш вір і знай.
Про тебе всі думки і мрії,
Про тебе, моя мила Ліліт.

В далеку даль пливе моряк,
Між хвиль, по синім Океані.
І зорі, це його маяк,
Везе він шовк, своїй коханій".

— Що це за пісня, Меріанна?
Така прекрасна і сумна.
Хто Ліліт ця, його кохана,
Що так з любовею вірна?

— Ця пісня Дано, дуже древня,
Передається з уст в уста.
А родом з заходу Ерлейна,
Хоча на вигляд і проста,

Але вона, про віру в щастя,
Про віру у святу любов.
Що обійдуть усі напасті,
І стрінуться кохані знов.

Їй не потрібні перлів сонми,
Вона їх в скрині берегла.
Йому давала ціль, щоб в шторми,
Мета додому привела.

— О Меріанна, я боюся,
В цій битві втратити його.
У монастир не повернуся,
Люблю Михайла одного.

Скажи мені, подруго мила,
Як можу вірно вберегти?
Лиш у молитві моя сила,
А тятиви не натягти.

— За тятиву не переймайся —
Є я, і друзі з "Срібних лір".
Собою краще залишайся —
Молись за нього й щиро вір.

Молись за нас усіх подружо,
За нами ж пісня і стріла.
Нам міць Богів потрібна дуже,
Від сірих чар щоб вберегла.

Михайло буде жити довго,
Вам будуть дочки і сини.
Послухай голосу ти мого,
І сум з думок своїх жени.

...

В поході рішення прийняли:
Загін свій тричі розділить.
Одні до півночі рушали,
Других до півдня шлях лежить.

А треті на Оплот дев'ятий,
Під керівництвом Короля.
Спочатку мав його зайняти,
Й на Сірозем'я звідтіля.

Загін "Північний", Меріанна
Вела до сьомого Оплоту.
Бо "восьмий" впав. Була там яма,
Забравши сірих у Безодню.

"Південний" вів з собою Барка,
Оплот десятий відбивати.
Хоч сторона спекотна, парка,
Бялунець хтів там побувати.

...

— Шановна пані Меріанна,
Видніє сьомий вже Оплот.
Просила королева Дана,
Вам перед боєм, дати от:

"О подруго моя з Ерлейну.
Хай талісман цей збереже.
Від чар, від стріл, мечів скажених,
Від злого лиха стереже.
Цей перстень мені дала мати,
Коли забрали в монастир.
Тобі його хочу віддати,
За те що нам принесла мир.
За те що душі зігрівала,
Піснями щирими й теплом.
Я хочу, щоб запам'ятала,
Ти не одна — ми всі гуртом".

На персні білая троянда —
Що символ духу чистоти.
Його схотіла Меріанна,
Собі у косу заплести.

— Я дякую тобі мій друже.
Тепер хай слухають наказ:
На правий фланг балісти, дужче,
Їх встановити через раз.

На лівий фланг гоніть кінноту,
Проб'ємо браму і вперед.
На фронт всі лучники й піхоту,
По десять залпів, й в тил піде.

Піхота, всі щити підняти,
Готуйтесь відповідь тримать.
Всім магам — в тил, й грозу здійняти,
Маланки в башти направлять.

Цілителі, усі по-центру,
Дістаньте мазі і бинти.
Заграйте "ліри", "Дух абсенту"!
І налягайте на сурми.

Хай буде бій. Покажем сірим,
Що варті західні народи.
Нікого не пускати цілим!
За друзів! За життя й свободу!

Роздалась битва. Блискавиці,
Застали ворогів зненацька.
Дощем полились стріли-спиці,
Погнала в браму рать юнацька.

Загарбники не готувались,
Зухвалий напад спантеличив.
В Оплот як сили увірвались,
То Меріанни клич звеличив:

"Всіх до одного! Не жаліти!
За слабину ударять в спину.
Не дайте сірим обдурити,
Вони уб'ють старця й дитину!"

Не тільки луком й словом пісні,
А ще й мечами володіла.
Місила сірих, наче тісто,
У танці шаблями крутила.

Прекрасна діва, воїн, бард,
Лилось волосся за спиною.
В запалі бою — мить, азарт,
Зірвали перстень під косою.

І в цю секунду, стріл удар.
Одна попала прямо в серце.
Безмовний викрик, болю жар.
Розбита, мов скляне люстерце.

— О Меріанна! Командир!
Тримайся! Хутко, де цілитель?!
— Я так хотіла щоб був мир,
Щоб просто жити і любити.

Мій друже, Барці передай,
Що цей бялунець серцю милий.
Тихіше брате, не ридай,
Борись. Оплот ще не відбитий.

Скажи "привіт" моїй сестрі,
З Михайлом будуть довго жити.
Ставай солдат назад у стрій,
Вам Пласт потрібно відродити!

З останніх слів зійшла душа,
Усмішка завмерла навіки.
Свята цю землю залиша,
Той голос, що лунав мов ріки.

І був той бій для всіх бажаний.
За друзів, землю, за святу.
Вже сірі боронились марно,
Бо Пласту воїн мав мету.

Лунали блискавки із градом,
Летіли стріли мов пісні.
І кожен кожному був братом,
У кожній мали по сестрі.

Вже стяг здійнявся над Оплотом,
Розбили сірих без жалю.
І плач роздався лір по нотах,
Що ехом лились у строю.

— Ми втратили сестру і друга,
Наш промінь щастя, і зорю.
У серці збережем заслуги,
І голос чистий з кришталю.

Ідемо далі вірні браття,
Ще довгий шлях лежить пройти.
Тож не втрачаємо завзяття,
Свободу Пласту віднайти!

Загін "Північний" рушив далі,
І тіло Меріанни ніс.
Свята — чий дух, міцніший сталі,
У кожнім, паростком проріс.



#5535 в Фентезі
#4267 в Різне
#1129 в Поезія

У тексті є: магія, лицарі, війни рас

Відредаговано: 17.02.2023

Додати до бібліотеки


Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше