ХІ. Пшениця в золі

— О Ніколя! Ти к нам прішол.
Какоє щастьє! Віжу, віжу!
Свой путь ти істінний нашол,
Та подойді ко мне побліже.

— Владика, голос ваш почув,
В Оплот прибув по серця зову.
Що тут мій шлях, я це відчув,
Не повернусь назад я знову.

— Как хорошо. Ступай в шатьор,
Тєбя откормят і одєнут.
Твой ум і дєрзок, і остьор,
Перед тобой всє звьозди блєкнут.

Ну вот, ушол. Гдє Ігорь? Здєсь?
Внимай сєйчас мою команду:
Сгоні с защітніков всю спєсь,
Іх догоні, прєдай же Аду.

Всєх ізнєчьтожь, нє дай спастісь,
І голови ко мнє в награду.
Ну всьо! Пошол. Поторопісь.
Владикє сделай же усладу.

...

— Я чую стукіт їх коней.
Куди втекти? Що нам робить?
Невже останній бій наш цей?
Ну що ж, мене це не страшить!

— Чекайте! Маю гідний план,
Хоч божевілля, але може...
Хай це не схвалить весь Киртан,
Та це єдине допоможе.

Дістаньте факели, хутчіш!
Запалюйте поля пшениці.
Вогню потрібно якнайбільш,
Щоб було видно і в столиці.

— Але ж зерно. Пласт голодує.
Ми хліб селянський відберем.
Ви бачте, він же нас нас не чує!
За божевільним всі ідем.

— Не будзь дурнєм, йон не вар'ят,
Йон вєдає, што цяпєр робіць.
Дзє ворага нє узяв булат,
Таді яго агонь затопіць.

— Все вірно Барка! Молодець.
Паліть, не слухайте лякливих.
Гонитві зробимо кінець,
Підсмажим на вогні ми сивих.

Тимпач зима, південний край 
Не прогодує всього Пласту.
І це зерно піде в Киртан,
Не лишивши і крихт нещасним.

І запалав широкий лан,
Здійняв у небеса пшеницю.
Попали сірі в димний чан.
Таке і ніччю не присниться.

Хотіли Пекла — от воно,
Та тільки ролі помінялись.
Такого з віку не було,
Щоб демони вогню боялись.

Але загоничі втекли,
Де був хижак, там стала жертва.
Багато хто із них злягли,
Курганом стала пустинь мертва.

Зі срамом Ігор повернувсь,
Лиш він, і жменька уцілілих.
Напевне Лев уже забувсь,
Що зрадив рід людей кмітливих.