Скінчився бій, Оплот палає:
Багряним полум'ям горить.
Сторожа в захід відступає,
Не тіло, а душа болить.
Болить за друзів-побратимів,
Що залишились боронить.
За тих, хто у бою загинув,
Віддав за Пласт останню мить.
Іде безмовная колона,
Михайло в думах і жалю.
Від Меріанни тільки стони,
Не хоче співу-кришталю.
Схилилась Дана над живими,
Лікує рани, хоч без сил.
А Барка човгає за ними,
Не помічає бруд і пил.
І лиш Нікола, стороною,
Плете, від спільної ходи.
А кров із носа, мов рікою,
Лишає на землі сліди.
Пульсують вени, серце б'ється,
Болить нестерпно голова.
В слабку свідомість тінь крадеться,
І роєм крутяться слова:
"Мой мілий маг. Зачєм ти тєрпішь,
Вєсь етот нєпотрєбний сброд?
Зачєм сомнєнья в сєрдце сєєшь,
Вєдь каждий пластєвєц урод.
Ти отдайошь свойо здоровьє,
Ти с німі гробішь свой талант!
Сєбя ізводішь свєтом, болью.
Іді ко мнє і будєшь франт.
Ти будєшь в золотє купаться,
Тебя всє будут уважать.
Нєт смисла с німі оставаться,
Лішь сіли, врємя там тєрять.
Іді ко мнє, нє сомнєвайся,
Ти будєшь сином для мєня.
Свєрні назад і нє прощайся,
Нє уніжай, нє гні сєбя.
О Ніколя! Сільнєй достойних!
Іді ко мнє. Горі! Сіяй!
Оставь скорєє крис помойних,
Іді ко мне! Бистрєй! Давай!"
Не витримав наш маг злих чар,
Чимдужче у Оплот побіг.
Зманив його Владика-цар,
Зломити волю хитро зміг.
Але не відав супостат,
Що стрижень мага не у волі.
Її зламати міг стократ,
Але не знав тяжкої долі,
Хлопчини-мельника сім'я,
Загинула від лапи сірих.
Палала ферма і поля,
Владика знищив серцю милих.
І пам'ять ця, сильніша волі,
Дорожча золота й щедрот.
"Ну що ж Владика, хлопчик Коля,
Покаже хто є тут "урод".
Проклятий демон, ти заплатиш,
За сльози матері й сестер.
Свою імперію ти втратиш".
Цю клятву Нікола не стер.
Закарбувалося назавжди,
Це кредо стержнем у душі.
А воля? Лиш верхівка башти.
Він знає де свої й чужі.
Відредаговано: 17.02.2023