Лицарі Пласту

VII. Сон

На заході, попід горами,
Стояв одвічний синій ліс.
Не потривожений віками,
Всю мудрість Пласту в собі ніс.

Старі дерева мирно спали,
В озера ріки заплелись.
І чари древні там зібрали,
Безмежні сили, в сні лились.

Живе мольфар там, віком з лісу,
І спить, напевне сотні літ.
У марах, бачить світ із висі,
Його занепад і рОзквіт.

Між битв, інтриг та інших явищ,
Помітив темряву і зло.
Та не таке, як в жахах бачиш,
Страшнішим від усіх було.

Побачив він, як ліс палає,
Все гине і озер нема.
Довкола сажа, пил літає,
Не видно сонця, скрізь пітьма.

Від того сну, він пробудився,
І шепіт лісу враз почув:
"О Якобе! Цей страх приснився,
Щоб біль ти Всесвіту відчув.

Прямуй на схід, ти там потрібен,
Врятуй цей світ. Прийшла пора.
Неси їм подих лісу світлий.
Там тягне темрява стара.

Пішов у наступ "вічний ворог",
Його ти знаєш. То є "він".
Пора настала, древній сторож,
Прямуй на схід, вже досить снів".

Отримавши вказівку лісу,
Зібрався Якоб в дальній шлях.
Вклонився до самого низу:
Мольфар, мудрець, святий монах.

В цей час, в Оплоті біль, зневіра,
Владика майже переміг.
Не знають як спинити звіра,
А з неба сипле попіл-сніг.

Подобається

#5547 в Фентезі
#4289 в Різне
#1131 в Поезія

Відредаговано: 17.02.2023