V. Із Бялуни з привітом

Минули дні, минули тижні,
Михайло службу справно ніс.
Часи прийшли в оплот затишні,
Мов зимній і беззвучний ліс.

Спокійно, сірі щось притихли,
Не чути і не видно їх.
Так різко й підозріло зникли,
Неначе "відстьогнув батіг".

В цей час, підмогою з Киртану,
Людей прислали у оплот:
Цілителька на ймення Дана,
І Нікола — страшенний сноб.

Цілитель Дана, добродушна,
В монастирі весь вік жила.
Її порада завжди слушна,
В молитвах кожен день вела.

А Нікола, закритий, хмурий.
Хоча і молодих ще літ,
Та був цей маг худий, сутулий,
Як дворовий, облізлий кіт.

Зустріла Дану Меріанна,
Й відразу дружбу завела.
З Ерлейну, ця співачка гарна,
Ще й вправна лучниця була.

В оплоті всі її любили,
За гумор гарний і пісні.
І навіть сірих як "косили",
Частівки лились на стіні.

От так, вже гарний гурт зібрався,
І поки сірі ще не йшли,
Навчати новачків Лев взявся,
Щоб підготовку всі пройшли.

Один Михайло був похмурий:
"Де обладунків більш знайти?
Без сталі не врятують мури,
І Барка не везе руди.

Давно бялунця вже не було,
Може в дорозі сталось що?
І подорожні теж не чули,
Про те "де він", ну хоч би що".

Аж прохолодним, гарним ранком,
Коваль угледів вдалині:
Іде тупцюючи катанком,
Вервечка довга в стороні.

Лиш тільки ближче підібрались,
Михайло чує: "Адчиняй!
Гета сябар ваш, брат з Бялуни,
Ти падарункі пабярай.

Вам дапамогу ми сабралі,
Усю Бялуну абишлі.
Князям ми сталі ворагамі,
Таму да вас так довга ішлі.

Яни з Уладикам у саюзє,
Вязуць яго тавар у Ерлейн.
За гета єсць ланцуг на пузє,
Што старасць іх прагону у пєнь.

Усе румяния, моладзі,
Краснорожіє як дзєукі.
Нє можам таго бачиць, братци,
Ужо нє князі, а асли".

Велів впустити побратимів,
Своїм наказом командир.
І поспіхом в столицю "здимів",
Михайла старшим залишив.

Коваль утім всім здивувався:
"Чому Лев поспіхом утік?
Мов навіжений, він зірвався,
Сів на коня й за обрій зник".

Не знав герой, що Ігор Лев,
В душі був справжній боягуз,
А вся бравада, весь той "рев",
Від страху, що тривожив пульс.

Лиш тільки командир подівся,
І стихнув стукіт від копит.
Зі сходу вітер заходився,
І засірів ізвідти світ.

Страшенна хмара пилу й сажі,
Тяглась до самого оплоту.
Зірвались лицарі для стражі,
Зібрали всю свою піхоту.

Та хмара небо все покрила,
Дахи зривала з куренів.
Мов хуртовина страшно вила,
Було не чути дружніх слів.

Гатили блискавки в Безодню,
Під стіни смерчі, через рів.
А в далині виднілись сотні,
Не сотні, тисячі мечів.