Лицарі Пласту
ІІІ. Киртанська вежа
На сході вже розвиднювалось небо,
Король ходив, безмовно, кабінетом.
Перевіряв годинник, без потреби,
І жонглював, між пальцями, стилетом.
Не міг заснути, у бентежних думах:
"Як злато вберегти, і обдурити смерть?"
Так кожну ніч проводив, в тяжких тугах,
І шепіт в голові: "Нє будєшь ти старєть."
Відгонив він, навязливу підтримку,
І розбирав, чи зрадників немає:
Чи кухар не змочив в отруті вилку?
Чи казначей його не обкрадає?
А може, святотець, народ вже збурив?
Чи фаворитка, зрадила короні?
Або гвардійці, на посту заснули?
Чи архімаг у скроні шле прокльони?
Нікому довіряти він не може -
Всі зрадники, всі "зуб на нього мають."
Тож пильності втрачати тут, не гоже,
Всі королі, без сумніву, це знають.
В Киртанській вежі, він не знайде супокою,
Його палац, для нього, мов в'язниця.
І піт, з чола, солоною рікою,
У час, коли ще спить його столиця.
Весь сивий, як пустеля в Сірих землях,
Проклятий трон, його він убиває!
Не думає, про свій народ у злиднях,
На жертви, прикордонні не зважає.
Заполонили душу: скарб, страхи, і зрада,
Противники корони, і безпека.
Благань людських не чує: "всіх за ґрати!"
Ну а війна? Вона ж така далека...
І в сон король склонився лиш при півнях,
Приснились йому спокій і тепло.
Не довго так дрімав, на лавці, в сиднях,
Потрібно далі правити було.
Відредаговано: 17.02.2023
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
