Частина V: Битва з хаосом

Як і очікувалося, прокинулися ми уже в Об’єднаному Світі в печері біля лавового озера. Перед тим, як покидати це місце, ми зруйнували портал, щоб ніхто не зміг пройти між світами. Ми пішли вгору печери, до того місця, де ми добували золото. Потім далі, іще вище, аж поки не вийшли з копалень у ліс.

― Як ми взагалі знайдемо портал? – поцікавилася Мері.

― Для відновлення самого порталу нам потрібно 16 очей. У нас є 20. Ці 4 запасні ока якраз і потрібні для того, щоб знайти портал. Ці очі – сконцентрована магія хаосу, та сама, з якої створений і Дракон. Без нормальної фізичної оболонки вони намагатимуться повернутися до нього.

Я взяв одне око і підкинув його вгору. Воно не впало так, як повинно було б упасти будь-що інше. Воно залишилося у повітрі, деякий час було, ніби до чогось підвішене, на одному місці. Потім воно почало рухатися. Рухатися на південь далеко, аж за самий ліс. Ми пішли за ним. Але пролетіло воно не довго: через кілометр воно зупинилося і просто луснуло, ніби хтось поцілив у нього стрілою.

― Що сталося? – запитала Мері.

― Магія хаосу не може довго існувати в якомусь із світів без оболонки. Сонячні промені роз’їдають, розсіюють її. Але ми знаємо напрямок. Будемо просто йти на південь, час від часу запускаючи очі, щоб перевірити, чи не збиваємося ми з курсу.

Так ми і зробили. Просто йшли, не звертаючи, на південь у невідомі для нас землі. Не зрозуміло, як довго нам потрібно було йти, тож треба було якось вирішувати питання швидкості. Ми не можемо йти досить швидко всю ніч, не втомлюючись при цьому. Потрібен був кінь. Із кори дерев ми наплели мотузки, яку потім сплели в ласо. Уже на краю того лісу, в якому були копальні, ми знайшли декілька кущів дикої моркви. Вирвавши їх і вийшовши з лісу, ми діждалися ранку, коли коні вийдуть на пасовища, і почали шукати собі хоча б одного. Це виявилося не дуже складно: уже через пару годин ми наткнулися на табун. Коні мирно жували траву, навіть не підозрюючи, що в цей час доби щось може їм загрожувати. Ми примітили собі одного, який здавався нам найбільшим і, напевно, найсильнішим. Добре прицілившись мені вдалося накинути ласо на нього. Увесь табун, перелякавшись, зірвався з місця, а спійманому коневі зрушити з місця заважав аркан на шиї. Ми почали повільно і без різких рухів підходити до нього, змотуючи мотузку. Коли ми підійшли до нього майже впритул, я дістав з рюкзака моркву. Побачивши їжу в моїх руках, кінь зацікавився нею і заспокоївся. Я простягнув йому моркву до самого носа і він без вагань почав хрумкотіти.

― Хороший хлопчик, - сказала Мері, яка в цей час уже наважилася гладити коневі бік, - як ми його назвемо?

― Не знаю. У мене в поселенні не було коня. Є якісь ідеї?

― Може, Сокіл.

― Мені подобається. Нехай буде Соколом. Але йому потрібне сідло.

Я дістав оброблену шкіру того самого кабана, якого ми вбили в лісі тиждень тому. Його шкіри якраз вистачило на збрую для Сокола. Закріпивши на ньому сідло, я спробував залізти на коня. Він спочатку брикався і намагався мене скинути, але, коли я смикнув за віжки, Сокіл заспокоївся і побіг уперед. Управляти ним було не складно і, проїхавши декілька невеликих кіл, я повернувся до Мері і сказав:

― Увечері поїдемо.

Ми трохи подрімали і, коли сонце зайшло за обрій, я застрибнув на Сокола. Позаду сіла Мері, обійнявши мене. Так ми і їхали. За той, здається, недовгий час ми все ж встигли забути, наскільки гарно буває у нічному степу. До самого ранку ми так майже нічого і не сказали, просто насолоджуючись красою зоряного неба і без слів знаючи почуття одне одного. До ранку ми виїхали із степу. Почалася безмежна пустеля, кінця якій не було видно навіть тоді, коли за горизонтом сховався і її початок. Я підкинув угору друге око ендера, щоб упевнитись, що ми їдемо в правильному напрямку, адже портал в Край був побудований недалеко від одного із старовинних міст. Око полетіло туди ж, куди їхали і ми, тож усе було правильно. Отже, тут колись були великі міста, які зруйнувало полум’я Дракона. Пустеля – це все, що залишилось від колись процвітаючого Союзу трьох світів. А вона була дійсно величезна: уже третій день ми їхали суворо на південь, а нічого так і не знайшли. Так, їхали ми вдень, адже монстрам так далеко від найближчих поселень робити нічого, а нормально виспатись тут можна лише вночі: удень під палючими променями сонця не варто було навіть спробувати заснути. Запаси води закінчувались, а пустеля, здавалося, і не збиралася.

Але на горизонті нарешті ми побачили щось, окрім нескінченного піску. Це була фортеця схожа на ту, в якій ми познайомилися з Томом в Пеклі. Певно, вона і була побудована навколо порталу. Для того, щоб упевнитися в цьому, я кинув третє око ендера. Воно полетіло саме до фортеці. Зайшовши туди, ми попрямували до єдиних дверей, які були всередині. Коли ми їх відчинили, то побачили сходи, які вели вниз. Сокола ми залишили нагорі, адже йому ніяк було б спуститися по ним. Унизу нас чекав довжелезний коридор із безліччю поворотів. Одразу було зрозуміло, що це лабіринт, побудований, певно, для того, щоб не можна було легко знайти портал в Край. Я дістав останнє, четверте око ендера. Коли я його відпустив, воно впевнено попрямувало по незчисленним поворотам і коридорам. Воно точно знало, куди потрібно летіти. Його тягла магія хаосу, з якого було зроблене воно саме і Дракон. Через десять хвилин блукання по лабіринту ми, нарешті, вийшли з коридорів, зайшовши у велику простору кімнату. Посеред неї і був портал. Той самий портал в Край, який чотири сотні років тому забрав Дракона і більше не повертав. Він був зроблений із дивного зеленого каменю, в якому було 16 виямок для очей ендера. Коли ми розмістили усі, портал, навіть без будь-якого заклинання, засяяв фіолетовим світлом магії хаосу.