Частина ІІІ: Підземна скарбниця

Шлях до печер лежав через степ, у якому знаходилися і наші поселення, і далі, в ліс. Мері, як пілігрим, добре знала карту, тож ми проклали найшвидший маршрут до копалень. На нього нам потрібно було не більше двох ночей. Спали ми прямо в траві, коли під сонячними променями зійде роса. На диво, за всю дорогу ми зустріли лише одного монстра, і той скелет не був великою перешкодою. Думаю, це можна пояснити тим, що ми досить віддалились від жилих поселень, де монстри могли б виконувати своє основне призначення. Нам, звісно ж, потрібно було щось їсти. Полювати з мечем дуже складно, адже потрібно підбиратися майже впритул до здобичі. На перший раз я, не без труднощів, але підстеріг і спіймав нам степову куріпку. Обскубши її, пір’я я не викидав, а саму куріпку підсмажив на вогні. На один день цього було достатньо, але не більше. З цим потрібно було щось робити. Дійшовши до лісу, ми назбирали гілок, які опали, й камінців. Камінці, як змогли, підточили мечами, зробили надрізи в гілочках і вставили в кожну гілку по камінцю. Тут нам і знадобилося пір’я. Для балансу і кращого польоту стріли на протилежний кінець гілок було прикріплено по перу. Стріли були готові. Залишилося зробити лук. Потрібну гілку ми знайшли, а на тятиву пішла павутина. Павутина того самого павука, який напав на Мері під час нашого знайомства. Я взяв її тоді у свій рюкзак, і зараз вона знадобилась. Приладдя для полювання було готове. У лісі живності було більше. Разом ми вполювали кабана: Мері загнала його в глухий кут, де з луком підстерігав я. Одна влучна стріла прямо в голову повалила вепра. Смажена свинина служила нам основною їжею аж до печер. Хіба що в лісі можна було назбирати грибів і ягід.

Ми не знали де точно розташовуються копальні, тож нам довелося прочісувати площу, де вони повинні бути. Нічний ліс зовсім відрізняється від степу. В чистому полі Місяць освічує весь шлях. У лісі все ж по-іншому. Далеко не завжди місячне сяйво може пробитися крізь хащі діброви. Через це Марі ледь не провалилася. На щастя, я встиг її вхопити. Це була підземна печера. Копальні знаходились тут. Залишилось лише знайти пологий вхід до них, адже спускатись так, не варіант: глибина печер була не менше десяти метрів. Іще трохи пошукавши навколо, нормального входу ми так і не знайшли але під одним із дубів була чергова тріщина в землі, що вела в копальні. Вона знаходилася прямо над якимось озером. Ми не знали його глибину, але іншого виходу, а точніше сказати входу, не було, тож ми стрибнули. На наше щастя, озеро виявилося достатньо глибоким, щоб ми не травмувалися об дно, і на диво не таким холодним, яким воно могло б бути під землею. Випливши на берег озера, ми почали розглядати печеру. Це була величезна порожнина в землі, створена, певно, через видобуток породи звідси. Але люди з магами не встигли виснажити запаси золота й інших металів та дорогоцінностей до Розриву. А після того, як це сталося все почало занепадати і нікому вже не потрібно було ні золото, ні інші дорогоцінності. Вирішивши не засиджуватись довго на місці, ми почали шукати хоч якісь сліди золота. Нам потрібно було зовсім не багато: виплавити собі хоч якийсь золотий аксесуар, для того, щоб привернути увагу піглінів, але не спровокувати агресію у свій бік, і декілька десятків золотих монет для успішної торгівлі з ними. На диво, це було не так складно, як ми думали. Золото знаходилося просто в стінах печери. Діставши кирки, ми почали копати породу попутно відколюючи невеличкі золоті самородки, які виступали по мірі копання.

― А навіщо нам взагалі щось купляти в піглінів? – запитала Мері, дістаючи черговий золотий камінчик.

― Ти бачила коли-небудь ендерів?

― Самій, думаю на щастя, не доводилося стикатися, але історій я чула про них багато.

― Тоді ти, певно, знаєш про їхні очі. Фіолетові згустки магії хаосу, які вбивають будь-яку людину, мага, чи пігліна. І вони нам потрібні.

― Очі ендера? Навіщо?

― Вони зроблені з тої ж магії, що й Дракон. На їхній основі був побудований той самий портал в Край, в який помістили Дракона. З їхньою допомогою ми знову відкриємо його.

― А як нам у цьому допоможуть пігліни? Ендери ж небезпечні й для них.

― Так, але пігліни надзвичайно хороші воїни. До того, як люди і маги зрозуміли, що їх приваблює золото, ніхто не міг вистояти в бою з пігліном один на один. Пігліни навчилися боротися навіть із закритими очима, що дало їм можливість убивати ендерів.

Даної відповіді Мері було, напевне, достатньо, тож ми продовжили добувати жовтий метал. В стінах копальні його було настільки багато, що всього лише за дві ночі ми змогли викопати золота стільки, скільки нам було потрібно. На щастя, монстрів у печері не було. Лише кажани шурхотом своїх крилець час від часу змушували нас насторожити вуха. Коли потрібна кількість золота була зібрана, треба було переходити до побудови порталу в Незор. Для цього потрібен був обсидіан. Звісно, його можна було добути і кирками, які були в нас, але потрібну кількість ми б копали декілька днів. Одним із матеріалів, яким можна добути обсидіан, який називали ще лавовим склом, були алмази. З них також могла вийти і непогана броня. Зазвичай, поклади алмазів були глибше печери, у якій ми були. Але вона була створена для добування золота, яке потрібне було в Пеклі. Можливо, в ній же була і глибша частина для добування обсидіану й алмазів. Ми почали шукати її. Великого вибору в нас не було: копальня була досить вузька, і йти можна було лише вздовж неї в один, або інший бік. Вибравши напрямок, ми просто почали йти туди з надією на те, що наша теорія була правдива. І згодом вона дійсно підтвердилась: печера почала іти вниз. Хід ішов все глибше й глибше під землю, звідки пробивалося легеньке помаранчеве світіння незрозумілого походження. Дійшовши вниз копальні, ми зрозуміли, що створювало його: там було лавове озеро, береги якого, охолоджуючись, утворювали обсидіан. Тут же в стінах знаходилися і поклади алмазів. Іще одну ніч ми витратили на добування алмазів. І от, нарешті, нам було достатньо як і їх, і золота.