Частина ІІ: Нові знайомства

Таку історію мені розказав Старійшина. Він був головним у невеличкому поселенні магів і виховав мене. Сам я був людиною і… тим самим Немовлям Темного Сонця. Хоча в те, що я зможу виконати пророцтво, віриться дуже слабо.

Моя історія почалася 25 років тому. Моя, певно вже вагітна, мати блукала по новому Об’єднаному Світі в пошуках прихистку. Та пологи розпочалися раніше, ніж вона змогла його знайти. І вже з новонародженим дитям їй довелося шукати хоч якесь одиноке поселення магів. Їх залишилося надзвичайно мало, тож і шанс знайти хоча б одне був дуже малий. Але матері пощастило: вона помітила одне з таких наполовину покинутих поселень. Їй не залишалося нічого, крім того, щоб іти туди. Коли вона вже майже доходила до поселення навколо почало швидко сутеніти, хоча надворі був лише полудень. Мати якнайшвидше намагалася дібратися до найближчого будинку, адже мерці почали просинатися. Вони боялися променів сонця і оживали тільки за їх відсутності: уночі. Але всередині дня, коли сонце стояло в зеніті, його промені чомусь почали згасати. Це було те саме Темне Сонце із пророцтва – повне сонячне затемнення, ніч посеред дня. Один мрець вибрався із землі прямо перед моєю матір’ю. Це був зомбі, який одразу почав виконувати те, для чого був створений магією хаосу. Виснажена мати не могла опиратися. Життя покинуло її тіло. Перед смертю вона встигла лише покласти мене в траву. Можливо, з надією на те, що мрець мене не знайде. Поки зомбі насолоджувався свіжим м’ясом, я не видав ні звуку. Новонароджене маля, якому не було й дня від роду, не те щоб не кричало, воно не видало ані найменшого писку. Чи то мати мене так надійно заколисала в дорозі, чи то пророцтво втрутилося і взяло це під свій контроль. В будь-якому випадку мого мовчання вистачило до того моменту, коли затемнення почало минати. Місяць плавно відкривав сонячні промені, які не міг терпіти мрець. Його тіло почало горіти під Сонцем, аж поки від нього не залишилася лише купа попелу.

Тільки коли сонце повернулося до свого початкового стану я почав плакати. Першим мене почув голем – захисник поселення магів. Цих п’ятиметрових велетнів створювали із найрізноманітніших матеріалів і оживляли магією, з ціллю захисту поселення. Він негайно сповістив про це Старійшину. З того моменту й почалося виховання мене як того, хто може здійснити пророцтво, як лицаря що може вбити Дракона і повернути світи з хаосу. Змалечку я був навчений історії та двом мовам: об’єднаній і мові магів. Друга мені знадобилася пізніше: у вивченні магії. Незважаючи на те, що три народи створили об’єднану мову, для магії вона не підходила. Потрібно було щось давніше, щось природне, щось із самого зародження світів для приборкання магії Всесвіту. Тож мовою магії залишалася мова магів. Старійшина був одним з останніх магів, які володіли магією. Інші вже просто не хотіли вчитися. Вважали це за стару й непотрібну традицію. Через це свої знання він зміг передати лише мені. На цьому вивчення різноманітних дисциплін не завершувалося. Коли ми не вчили щось із цього, то переходили до боїв на мечах, стрільби з лука, або ж майструванню. Якщо з першими двома пунктами все доволі зрозуміло, мене ж на лицаря виховували, то майстрування викликає певні запитання. Старійшина вважав, що справжній воїн повинен уміти зробити те, що йому потрібно сам, адже ніколи не можна знати напевне коли і що тобі може знадобитися. Так мене навчали протягом  25 років.

Ідучи, я дивився на безмежну красу зір і згадував це все. Історію Розриву, пророцтво, моє дитинство, навчання. Я думав про те, наскільки ж різними є ці поняття, але всі вони невіддільно поєднані одне з одним. Сумував за поселенням, а найбільше – за Старійшиною. Матері я, звісно, не пам’ятав, тож він був усією моєю ріднею. Але я повинен був покинути його, разом з усіма жителями поселення, заради виконання пророцтва. До цього часу я не був упевнений, що дійсно обраний, що зможу виконати те, про що розповідається в пророцтві. Та все ж, я намагався думати про це якнайменше і крок за кроком виконувати інструкції, які мені дав Старійшина. По-перше, іти я міг лише вночі. На перший погляд здається доволі нелогічним іти в ту пору, коли все просто кишить монстрами. Але колись мені потрібно було й спати. А спати в таких умовах було б іще більш нелогічно. В будь-який час мрець чи павук зміг би насолодитися смаком моєї плоті. А от ідучи я можу захищатися. Речей із села мені дали небагато: рюкзак, залізний меч, старовинну карту і книгу магів з різноманітними заклинаннями. Портфель, до речі, теж був не простий. У ньому могло поміститися все, що тільки туди покладеш. Першим моїм пунктом призначення, позначеним на карті, були печери. Більш ніж півтисячі років тому в них знаходилися золоті копальні, в яких видобували найчистіше золото всіх світів для торгівлі з піглінами. Саме з цією ціллю воно було потрібне і мені.

Розглядаючи карту і прокладаючи в голові найшвидший і водночас найбезпечніший шлях до печер, я почув шелест трави зліва від мене. Я швидко дістав меч з наплічника і насторожив усі свої органи чуттів. Я неодноразово вбивав на тренуваннях зомбі, скелетів, павуків. Вдавалося перемогти навіть декількох ендерів. Але це було не тренування. Там, під наглядом Старійшини і захистом голема, я почувався у відносній безпеці. Тут їх не було. Я повинен був зробити все сам. Без найменшої помилки, адже кожна може вартувати мені життя. Прислухавшись, я почув лише легенький шелест вітру і тих кущів, де таїлося щось незвідане. Раптом шелест чагарників затих. «Дивно, - подумав я, - монстри так себе не ведуть. Будь-який із відомих мені вже б давно відчув мене й напав». Але тишина тривала. Мені здавалося, що вона продовжувалася вічно. Кожна клітина мого тіла була в напруженні. Раптом з кущів роздався голос. Я здригнувся від несподіванки, але в ньому не було нічого незвичайного. Просто жіночий голос:

― Хто там?! – він прозвучав доволі впевнено, але все ж відчувалися малопомітні відголоски страху.