37. Животик кішечки)

До нас завезли їжу на спеціальному маленькому виїзному столику.

Низенький дерев'яний столик на витончених різьблених ніжках був обладнаний невеликими латунними коліщатками. Темне поліроване дерево блищало в теплому світлі свічок, а по краях тягнулися тонкі візерунки з виноградних лоз та квітів. Незважаючи на свої скромні розміри, він виглядав дорого й вишукано, немов був створений для бенкетів якоїсь італійської знаті.

Я побачила стільки смачних страв, що здавалося, вони ледь-ледь трималися на тому низькому столику. Все наче було знайомим для мене за запахом, але все одно відрізнялося від того, що було вдома. Та й там мене завжди мало годували...

Служниці Бруно відкривали кришечки з деяких глибоких тарілок, і з них одразу пішов сильний пар, немов усі страви свіжі й щойно приготовлені.

Шлунок зрадницьки зашумів.

— Іди сюди, — різко шепнув мені на вухо, сівши поряд зі мною на ліжко. Мовчки поплескав по своєму коліну.

Що... Прямо зараз? І перед його служницями?!

°°°

БРУНО

Я помітив, як білявка невпевнено озирнулася на всіх служниць.

— Вийдіть, — тихо наказав.

Жінки одразу відійшли від посуду та, вклонившись нам обом, кожному по черзі, вийшли.

— Тепер готова?

Бліда дівчина хутко повернула голівку до мене та повільно підповзла ближче. Нерішуче торкнулася мого коліна кінчиками пальців, ніби перевіряючи, чи справді їй дозволено це зробити. Щойно вона наблизилася достатньо, я обережно обхопив її за талію і легко підняв угору, посадивши боком собі на коліна.

Анджеліка злегка напружилася у своїй новій блакитній сукні. Провів рукою по її спині й талії, щоб трохи послабити шнурівку для більш комфортного положення тіла.

— Ти вже... Роздягаєш?

— Що? Ох... Ні-ні, просто для зручності.

— Для ч-чого ти мене т-так взяв перед їжею? — тихо питала, зазираючи просто в мої очі, немов перевіряючи на щось.

— Я бачив, як ти їла в кареті, і ще до того, як ми виїхали, — теж. Ти харчуєшся просто жахливо. З цілої миски супу могла взяти лише три ложечки!

Два різнокольорові кришталики в її очах враз заворушилися, немов у хвилюванні. Сіре й блакитне оченятка дивилися на мене так, ніби я звинуватив їхню власницю у вбивстві.

— В-вибач, я виправлюся... — тонкі пальці стискають тканину на моїй спині.

— Я не сварю тебе, люба, — ніжно витираю залишки сліз, які ще не висохли.

Ех, і завжди вона так. Абсолютно все сприймає як вирок чи докір.

— Ти вже не плачеш?

Похитала голівонькою.

— Добре, я погодую тебе. Не проти?

— Ні.

І тут вона раптом почала вмощуватися зручніше на моєму тілі, перевернувшись на інший бік.

Так довго шукала необхідну позу, доки взагалі випадково ледь не випала з моїх колін униз.

— Ох... — я підхопив її щільніше, не змігши стримати тихий смішок. — Раніше ти такою вередливою не була щодо наших поз.

— Я... П-просто...

— Все добре... Розслабся. — погладив маківку, притуляючи до своїх грудей. — Можеш бути в напівлежачому положенні. Тоді годувати буде легше. Майже як немовля!

— Б... Бруно! — сором'язливо пискнула, вдаривши у груди.

— Ахах! Вибач... Давай, іди сюди щільніше, тоді точно ніколи не випадеш.

Зі своєї "колисочки"... Так і хотілося сказати, але стримався.

Нарешті є спокійний час, коли можна пожартувати. Хай навіть не надто смішно, але щиро й легко!

Нам цього не вистачало.

Легкості!

Дівчина вмостилася зручніше й щільніше, дійсно повністю припавши до моїх грудей. Я відчув, як її серденько спокійно калатало.

— А тепер вкажи пальчиком, що будеш. Вибір просто неймовірний!

Перед нею стояли мисочки з ніжним різото з грибами, тушкованою телятиною в томатному соусі, запеченою морською рибою з лимоном, домашньою лазаньєю, білими квасолями з розмарином, куркою в легкому вершковому соусі, овочевим мінестроне, полентою з сиром, невеликими фрикадельками в соусі та тушкованими овочами з ароматними травами.

Окремо лежали закуски: тонко нарізана прошуто, мариновані оливки та маленькі шматочки витриманого сиру.

— Якщо щось із цього у тебе викличе огиду, то не змушуй себе їсти й одразу кажи, добре?

— Угу...

Така тиха.

Повільно кліпала, розглядаючи всі страви.

Це навіть добре, що робила вибір повільно — значить, точно змогла розслабитися та не відчувала жодного тиску.

Та поки вона розглядала все, я розглядав її довгі, але тонкі вії, густі локони волосся, кісточки на плечах, що випирали надто сильно навіть крізь тканину сукні...

Їй ще потрібно набрати трохи.

Дуже потрібно.

Провів великим пальцем по її кісточці на плечі.

Анджеліка різко напружилася, звівши плечі назад і автоматично випрямивши спину.

— Ой... Вибач.

— Нічого... П-просто звичка.

— Звичка?

Про що вона?

— Ну... — раптом тицьнула пальчиком на одну зі страв, немов обравши навмання, щоб перевести тему.

Вона показала на тушковану телятину в легкому томатному соусі з овочами — м'яку, ароматну й достатньо поживну, але не важку для шлунка.

— Добре, — примружив очі в підозрі та все ж набрав у ложечку тієї страви.

Кришталик відкрила вуста, повільно торкаючись до холодного металу. Ковтала так повільно та невпевнено, немов хто їй отрути налив.

— Не сподобалось?

Повільно розжувала м'ясо з томатом, і враз очі збільшились, а на вустах заграла легка посмішка.

— Ще, — тихо сказала. Дійсно немов дитина!

Я хутко підхопив ще трішки в ложечку й поклав їй у вуста.

Повільно, проте впевнено, вона почала добиратися до половини тарілки. Скоро, гляди, і взагалі нічого не залишиться в ній!

У якийсь момент моя дівчинка просто заплющила очі, лише інстинктивно відкриваючи рота в потрібний момент.

Моя рука завмерла. Це настільки вразило мене. Така сильна та безумовна довіра від неї сприймалася як щось дійсно дуже цінне!