36. Ти вдома, люба...

АНДЖЕЛІКА
Він так мило представив мене своєму народу!
"Жителі Орумпа! Я радий представити вам не лише вашу нову герцогиню, а й жінку, яку я чекатиму й обиратиму в кожному житті знову. Мою дружину. Моє серце. Анджеліку Камільє!"

Моє серце, душа й тіло немов танули! Можливо, це значить, що він уже не сердиться на мене за погляд того хлопця з вежі й не вдарить мене?

— Пішли, люба, — повільно вів мене всередину вежі. Ми разом зійшли з неї вниз та попрямували всередину замку після завершення його промови.

І ще й муляло мені в голові: "А що ж написав батько в тому листі?"

— Б-Бруно... — я хотіла спитати, але мій шлунок враз видав такі звуки, немов ціла орда комах там вмирала. Забурчав.

— О! — всміхнувся. — То ти голодна?

— Н-ні...

— Ще й як голодна! Не прибідняйся, Кришталику! — відчула, як його дужі руки повільно підняли мене вгору, дбаючи про те, щоб поділ нової блакитної сукні не піднявся вище.

І щойно я хотіла ще щось шепнути, як його вуста закрили мої. Тіло в мене одразу ж розм'якло, відчуваючи під собою руки зі шрамами від мечів та укусів драконів.

Мовчала. А той просто всміхнувся собі знову.
— Накажіть служницям принести все, що вже приготували, — голосно мовив до одного з чоловіків у дивному одязі. Я помітила їх, поки блакитноокий ніс мене довгими коридорами замку.

Вечір. Практично ніч. Скоро темніє, бо зараз кінець осені. Вітер слабо погойдував листячко дерев за вікном, так само як моє тіло злегка погойдувалося в його руках зараз.

Бруно... Невже ти дійсно не сердишся на мене? — так і хотілося шепнути, але всі слова зникли в моменті, коли мені стало так добре й затишно в його руках.

Повірити не можу! Ми вдома... У нього вдома! Тільки зараз, розглядаючи замок зсередини, я почала відчувати, що стала частиною чогось нового.

Проте побачити вдалося небагато, бо вже темно. А факели з вогнем на стінах слабо освітлювали все це. Чесно кажучи, без нього я б, мабуть, і не ходила ніколи сама цими громадними та темними коридорами ввечері. Моторошно трохи.

Завмерла, відчувши, як він сам спинився. Запитально глянула в його очі, перевіряючи їх на присутність гніву. Начебто не було.

Засмаглий мовчки ногою відчинив двері, увійшовши зі мною на руках. Вони самі зачинилися від вітру за нами. Легкий протяг, бо хтось залишив вікно відчиненим для провітрювання.

Мої очі почали розбігатися у різноманітті інтер'єру!

— Вітаю тебе, люба. — чмокає мій кутик губ та ніжно ставить мене на величезне ліжко. — Тепер... Ми вдома. Ти вдома, — якось повільно та тихо вимовив той, проте настільки м'яко, впевнено і з добротою, що я просто просльозилася.

— А... Анджеліко? — вражено вимовив, нависаючи наді мною, поки я сиділа на ліжку.

Я настільки... Настільки була готова отримати від нього хоча б один удар після того, як мені здалося, що він був сердитий, що зараз, почувши оце ніжне "ми вдома. Ти вдома", просто не витримала.

— Ти... Хей? Все нормально? — відчула велику долоню, що м'яко лягла на мою маківку, але не гладила.

— Я... — перші сльози повільно покотилися вниз по щоках, капнувши на білу ковдру. Я опустила обличчя вниз, під його рукою зверху. Роздивлялася мокрий слід від сльози на ковдрі. Провела по ньому пальцем, щоб переконатися, що він реальний. Що все це — РЕАЛЬНО!

— Кришталику, — тихо шепоче, міняючи тон голосу на дуже звабливий... Не знала, чи робив він це навмисне, але інколи його голос у напівшепоті дійсно здавався мені надто спокусливим.

Я враз побачила його обличчя дуже близько, щойно великі пальці ковзнули по моєму підборіддю, повільно піднявши його вгору.

— А? — відчула, як лице почало нагріватися. Його дихання залоскотало мої сухі губи.

— Чому ти... — завмер, коли я різко втиснулася в його тіло, обійнявши. — Плачеш... Оу! Що це на тебе найшло?

Я обіймала його так і сидячи на ліжку, допоки той стояв у весь свій височезний зріст. Не одразу усвідомила, що втиснулася лицем прямо в його твердий торс... Навіть не на рівні грудей!

Хотіла віддалитися, та він уже не дав, обійнявши у відповідь.

— Поплач іще, якщо потрібно.

— Не х-хочу р-робити тебе су-сумним... — тихо почала шепотіти крізь сльози, коли мій зрадливий голос знову почав заїкатися, немов у п'ятирічної дитини.

Кожен раз, коли думаю, що гірше вже не буде і я почала краще розмовляти в порівнянні з минулим, воно знову повертається, як було!

— Дурниці, люба, — погладжує мою маківку, трохи перебираючи на дотик мої кучері. — Мене не було стільки років... Стільки років ти плакала одна, без мене! А тепер — я тут! Поплач. Поплач зі мною чи біля мене, — з кожним разом його голос ставав іще ніжнішим.

Ніхто. Ніхто мені раніше такого не говорив! Завжди все тримала в собі, а тепер...

— Бруно... — залилася слізьми ще дужче, притискаючись до нього. — Д-дякую...

— Не дякуй мені ні за що. Я повинен був раніше... — затихає, немов шкодуючи. — Забрати тебе від того чудовиська.

— В-все до-добре...

Байдуже. Головне, що зараз він зі мною. І не вдарив. А я була впевнена, що вже своєю поведінкою заслужила на це! Боже, дякую!

Як же я боялася, що довела його своїм жахливим невмінням триматися на людях; що осоромила його; зробила щось не так чи інше... Ах, а він нічого не сказав! Нічого не сказав!

Та батько... Уже б побив мене до темно-фіолетових синців лише за те, що я отак невчасно "вилізла" на показ його народу під час промови. Бруно ж казав, що я мала вийти раніше і стояти одразу біля нього! А я не стояла. Боялася.

— Потім, коли тобі полегшає, скажеш, що змусило тебе плакати. — цілує в маківку, а потім у шию і в плечі поверх тканини сукні.

Я лиш знову зариваюся в його тіло, ніяк не мігши заспокоїтися до кінця. Важко було повірити повністю в те, що я...

Правда в безпеці?!