35. Смертельне послання. Частина 2

АНДЖЕЛІКА

Я вражено розглядала білосніжного голуба, який приніс смертельне послання, сам того не розуміючи. Кліпав своїми червоними очима, наївно дивлячись.

— Ти впевнена? — понуро мовив той.

— Т-так… — ледве могла говорити чітко від нервів. — У всіх го-голубів мого батька червоні або темно-рожеві очі та б-біле забарвлення. Це спеціальна порода, яку вивели на землях Гамільтона.

Востаннє я бачила батька ще три дні тому… Перед тим як Бруно мене викрав. Хоча ми вже офіційно одружені три роки, але він з якоїсь причини не хотів, щоб мій чоловік знайшов мене…

Як же добре, що він усе одно влаштував той розгром удома і знайшов мене, коли я тільки опритомніла.

Бруно повільно підійшов ближче до червоноокого голуба та вийняв із його дзьоба папірець. Блакитна стрічка одразу ж полетіла вниз на підлогу. Він швидко пробігся очима по тексту, навіть не вдумуючись уважно в його значення, після чого… просто порвав його на тисячу клаптиків і випустив із вежі вниз, де стояв народ.

Усі вражено ахнули, бо ніхто з них не знав, від кого був той лист. А моє серце забилося частіше в грудях.

Я підбігла ближче до краю вежі, вперше побачивши його народ звідси. Усі почали розглядати мене із запитальними поглядами.

— Б-Бруно? — тихо прошепотіла, не знаючи, що робити.

— Не думай про це зараз, — тихо шепнув, враз зігнавши голуба з вежі однією рукою. Той лише невдоволено буркнув та й полетів собі.

— Прямо зараз я зроблю це, тому тримайся впевнено й відкрито, але також пам’ятай, що я поруч, — ніжно шепнув просто у саме вухо, від чого я відчула на ньому легкий жар. Ноги ледь сіпнулися, але я намагалася тримати поставу впевнено.

— Жителі Орумпа! — голосно почав. — Я радий представити вам не лише вашу нову герцогиню, а й жінку, яку я чекатиму й обиратиму в кожному житті знову. Мою дружину. Моє серце. Анджеліку Камільє!

Замок і внутрішній двір здригнулися від гулу радісних вигуків, що луною прокотилися по кам’яних стінах. Я здригнулася від них, проте на серці вперше стало… так легко… так добре! Мене прийняли так радісно, немов усі заслуги Бруно враз стали й моїми.

— Вітаємо вас, пане та пані Камільє!

— Довгих літ життя!

— Многая літа подружжю Камільє та всім майбутнім дітям!

І ще багато й довго викрикували стільки всього приємного… Я не звикла до такого! Не звикла, що мене помічають усі, та ще й бажають довголіття і всього найкращого! Невже вони не знають, з якої я сім’ї? Мабуть, що ні… Якби Бруно представив мене як «Анджеліку Моне», то хтось точно жбурнув би їжею в мене… Мого батька всі ненавидять і бояться. Усі… Якщо хтось із них дізнається правду… Можливо, і самого Бруно осудять за вибір такої «прекрасної» нареченої.

Серце розривалося від щастя, але водночас було передчуття чогось поганого… Не було в мене щастя… Ніколи не було до нього. Після його появи в моєму житті все змінилося, але чи не стану я тягарем та нещастям для нього самого?

---

БРУНО

Моне ще вистачило нахабності відправити мені листа з погрозами… Що таке? Раніше тобі вона не була потрібна взагалі! Ховав її в кімнаті подалі від очей будь-яких гостей, а потім так легковажно віддав її за мене, без дозволу самої Анджеліки!

Усе. Просто УСЕ кричало про те, що вона йому не потрібна. Вікторія — його улюблена донька, а не Анджеліка. То з якої ж причини ти зараз так сильно хочеш побачити її?! Старий покидьок… Та я б його #@₴…!!!

І враз застиг, згадавши слова її служниці, яких ми так і залишили на тому ринку.

«Ніхто не знає правду про її справжнє походження. Навіть вона сама — ні».

На даний момент це єдина здогадка, яка в мене є про його справжній мотив… Можливо, Альбіно Моне боїться чогось? Просто боїться, що якась правда про неї викриється мені чи іншим на моїх землях?

Е, ні… Якщо з самого початку так переживав про якусь таємницю, тоді чого взагалі було віддавати її за мене насильно, і навіть мене самого примушувати до цього?

Трясця!! Скільки б не думав, а мотиви цього покидька не ясні до останнього моменту!!

Поки всі продовжували викрикувати радісні привітання нам із Кришталиком, моя щелепа стислася. А що, як те дурне старе приїде сюди? Ні! Духу в нього не вистачить! І хай тільки спробує сказати, що я «нібито викрав його доньку»! Вона уже моя. І тільки моя.

Моя.

— Бруно… В-все добре?

— М?

Я знову помітив занепокоєння і навіть страх у її очах… Як і кілька хвилин тому. І ось знову. Невже вона дійсно почала боятися мене?

Я дав привід? Або вона надумує?!

— Добре… Ти, певно, стомлена з такої довгої дороги. Та й я теж. Нам час іти до себе, — повільно, а не різко цього разу взяв її долоню. Вона більше не здригнулася.

Щойно ми з нею відійшли, моя охорона оголосила всім людям про початок безкоштовної ярмарки та вечірніх святкувань на честь повернення всіх лицарів.

— К-куди ми?

— В наші покої. Тепер ми будемо завжди разом, Кришталику мій.

Кожної ночі.