34. Смертельне послання. Частина 1

АНДЖЕЛІКА

Піднявшись на вежу, перед нами внизу відкрився краєвид на його народ: вузькі вулички з кам’яними будинками під черепичними дахами, теракотові кольори яких вигравали під сонцем, площа з крамницями й лавками, а далі — хвилі людських постатей, що зливались у єдиний рухливий натовп.

Людей було так багато, що в мене аж перехопило подих! Хоча я ніколи не бачила натовпу взагалі за життя, але мені здалося, що їх дійсно дуже багато.

Бруно зняв свій лицарський шолом та пропалив своєю серйозною блакиттю в очах усіх внизу. Погляд був не ворожим чи сердитим, а, скоріше, сповненим готовності оголосити щось невтішне.

Щойно він зняв шолом, гамір на околицях одразу стих. Усі схилили голови перед ним, навіть діти років п’яти, що дійсно справило на мене враження! Мені здалося, то не від страху, а щирого прояву поваги до свого захисника та правителя. Сумніваюся, що нашого короля чи мого батька народ зустрів би з таким теплом у погляді!

Про мого батька ходять чутки про великі хабарі та кару невинних людей, як і про короля теж… На кожних землях управителі самі створюють свої закони… Цікаво, які вони тут?

Якщо він не буде на мене злим і все-таки не вдарить, то, може, вдасться піти до бібліотеки й почитати все про цей край.

Та я змирилася із тим, що покарати мене може кожен… Навіть він. Просто стояла з напруженим спокоєм за спиною Бруно і чекала його промови. Пальці мимоволі затремтіли, як ще в дитинстві вдома.

Все буде добре! Перетерплю… У книжкових романах нашого краю і з розмов з життя — жінки та дівчата інколи могли терпіти побої від чоловіка, але потім були щасливі. Значить, і я буду… Буду, якщо він битиме мене рідше, ніж батько.

БРУНО

Стоячи на вершині вежі, я побачив багато знайомих, а також нових людей. Мій погляд зачепився за молоду сім’ю з новонародженим немовлям, що спало на руках у матері.

Приїжджих дійсно багато…

— Жителі Орумпа! — голосно почав. — Я вітаю вас із цим величним днем — днем, коли на тисячі драконів стало менше, днем, коли цей край став ще безпечнішим прихистком для приїжджих людей, а також днем… коли чоловіки повернулися у свої сім’ї після довгого часу. Я був радий розділити з ними ці три роки боротьби проти тварюк, що не дають нам жити. — окинув поглядом людей із багажем. — До мене дійшла звістка про те, що в наш край прибуло поповнення — багато сімей із сусідніх земель, домівки яких постраждали від полум’я драконів. Не хвилюйтеся, усім вам буде місце, тепло та всі необхідні харчі, а ті, хто з дітьми, будуть першими стояти в черзі на запис у нашому реєстрі. Всі, хто з дороги, можете вже йти.

Після цього стомлені приїжджі сім’ї з багажем почали виходити з натовпу. Немовлята закричали, і довелося чекати, поки всі вони вийдуть.

У цей час я відчув, ніби чогось не вистачає… Ні, когось!

Оглянувся назад, усвідомивши, що Анджеліка не стояла поруч зі мною на момент початку промови… Ох, трясця! Я був надто зосереджений на словах промови і ще багатьох речах, які зараз відбудуться після нашого приїзду, що забув про неї…

Я відійшов убік, поки нові сім’ї ще заходили всередину замку, даючи більше простору давнішим жителям, які все ще чекали продовження.

— Анджеліко, ти чому стоїш так далеко?

— Щ-що? Вибач… Не хотіла заважати і… — вона завмерла, щойно я наблизився й схопив її за зап’ястя, а потім здригнулася.

Я хотів повести її ближче до краю вежі, але сам теж завмер.

Що це таке? Що це було?!

Вона злякалася? Боїться мене? Анджеліка ніколи не здригалася і не тремтіла від моїх доторків… Хіба тільки від насолоди… Але точно не від страху. А зараз… Усе видно по очах! Одне блакитне, а друге світло-сіре око враз затремтіли, наче в передчутті якогось руху.

Я навіть не усвідомив, коли перестав дихати… Мене жахнуло це. Жахнуло, що я вперше побачив таке в очах моєї дівчинки!

— Дурниці. Ти не заважаєш… І тобі нема за що вибачатися тут, — ніжно мовив, намагаючись заспокоїти те полохливе дитя.

— Але…

— Кришталику мій… Ти мала весь цей час бути перед народом. І нові, і старі жителі мають знати в обличчя свою герцогиню.

— Щ-що?! — вона вражено закліпала на мене. Було видно, що очікувала чогось іншого. Але чого?

— Люба моя… — м’яко торкнувся її пухнастої маківки, вкритої густими та м’якими локонами. — Прямо зараз ще буде окрема промова для давніх жителів Орумпа, тому стій тут, поруч зі мною.

Я відчував, що все вислизало з моїх рук. Плани не йшли точно за задумом, а моя сяюча дівчинка була більш налякана, ніж у передчутті якогось прекрасного свята…

І що з нею робиться? Знову цей понурий вираз обличчя, знову руки тремтять, стискають сукню, а очі бігають, як у розгубленого оленяти, з якого тут же зроблять паштет… Це місце має асоціюватися у неї з безпекою, а не з… таким, як батько…

І щойно я почав вести її до краю вежі, на неї прилетів білосніжний голуб із густим хвостом. У дзьобі він тримав листок, загорнутий у блакитну стрічку.

Але коли вона побачила того птаха, то враз смикнула мене за долоню й відступила назад.

— Анджеліко? Що таке?

Народ уже чекав…

Може, вона ніколи не бачила голуба? Моне ж так довго тримав її в заточенні.

— Це просто чиєсь послання. Голубами так завжди пересилають. Мабуть, це ще одна сім’я, яка хотіла б поселитися в моєму місті. Тут усі знають, що це найбезпечніше місце від драконів, люба.

— Я з-знаю… Це не вони…

— Що?

— Це голуб… м-мо-мого батька…

І щойно вона це прошепотіла, птах різко повернув голову просто в мій бік, ніби почув кожне слово.

ОБОВ"ЯЗКОВО ДОДАВАЙТЕ КНИГУ ДО СВОЄЇ БІБЛІОТЕКИ ЯКЩО ЧИТАЄТЕ І ЛЮБИТЕ ЇЇ ^-^