33. Дитяча звичка. "Я знаю це"

Все життя я відчувала, що не була проявлена. Немов мене закрили від усіх і всього світу… Хоча це не метафорично — це дійсно так. До 23 років не бачила далі від двору маєтку Моне.

Я завжди була одна… Завжди. То, може, це не погано? Може, так мало бути завжди? Хіба так не краще всім?

На тілі залишилися шрами від батька… Бруно точно бачив їх у нашу першу шлюбну ніч, але навмисне нічого не сказав. Цікаво, чи псують вони вигляд мого тіла? Чи, може… навпаки?

Це не те, чим я зараз маю перейматись, та в голову лізе всяке…

Я прокинулась у кареті від дивного відчуття на обличчі. Стрепенулась, побачивши прямо перед очима темно-блакитного метелика з чорними вкрапленнями на крильцях.

Його лапки лоскотали мою щоку, поки я заворожено вдивлялась у його забарвлення.

Не стримавшись, торкнулася кінчиком пальця до його крильця — і він тут же вилетів назад через віконце моєї карети.

Чудо дивне! Ахах… таке миле та пустотливе! Хоча б хтось подбав про забуття моїх думок. Лети… і забери мене з собою… Принаймні в уяві.

Підвелася спиною до сидіння — лежати в новій сукні було незручно, але красиво. Глянувши вбік, я побачила будиночки з гарними черепичними дахами яскраво-червоних кольорів. Сонце яскраво виблискувало, виграючи червоними відблисками на землі й моїй руці, щойно я висунула її у віконце без скла. На долоні ці промені лягали якось інакше… Немов плями крові…

Рука відсахнулась назад у карету.

Та що зі мною?! Думки більш меланхолійні, хоча мене везуть не на каторгу і тим паче не до батька назад… а на володіння мого чоловіка! Та все одно лячно… Передчуття дивне. Поки спала — знову наснилося драконяче око, хоча я зроду їх не бачила ніде, окрім ілюстрацій у книжках. І вдруге воно лякало мене менше… Хотілося доторкнутися. Чому?

— Анджеліко? Прокинулась? — чую голос, що поволі наближався до карети.

— Т-так…

Моя заїкливість знову повертається. Ех… Все як зазвичай.

Блакитноокий лицар в обладунках торкнувся холодною сталлю до моєї щоки. Я завмерла, не рухаючись. Його кінь та моя карета призупинились.

Погляд у нього дивний. Немов хотів прочитати в мені щось.

— Щ-щось не так?

— Це я хотів тебе спитати… Люба моя, щось не так? Тобі не подобається все, що ти бачиш зараз? — окинув оком вхід у великі багряні ворота міста та його будиночки.

— Що?! Н-ні, просто… — метал трохи ковзнув по моїй щоці. Його великий палець створював дивне відчуття.

— Мабуть, ти налякана трохи, еге ж?

Повільно киваю, заглядаючи за його постать, та він насунувся ближче, закривши мені весь вид з віконця.

— Розумію, ти вперше в новому місті, та й… своє рідне теж не бачила нормально…

На цих словах у мене ком підступив до горла. Я правда мало що бачила в своєму житті… Для нього і для інших це буде дуже очевидно? Мабуть, моє обличчя зараз говорить саме за себе…

Як до мене поставиться його народ?

— Б-Бруно… — тихо шепнула, щойно він забрав свою металеву долоню з моєї щоки.

Я побачила, що всі чоловіки, і він у тому числі, почали злазити зі своїх коней, хоча ми ще навіть не в’їхали в самі ворота. Дивно, бо прийнято в’їжджати у міста верхи і тільки потім злазити зі свого транспорту.

— А чо-чому ви всі… Ми вже… виходимо?

Від однієї лиш думки про те, що мої ноги зараз ступлять на його землю, змушувало трохи паморочитися в голові. Таке велике хвилювання і нерви… А раптом я зганьблю його, ще навіть не встигнувши ступити?!

— Не знаю, як у вас, але на землях Орумпа прийнято заходити не верхи, без транспорту. Це щось на кшталт поганої прикмети тут, — трохи посміявшись, мовив той, немов збагнувши моє нерозуміння.

— А… Д-добре…

Приглянулася до дверей карети, намагаючись зрозуміти, як її відкрити.

— Не хвилюйся, я зараз сам підійду, — задоволено всміхнувшись, мовив той.

Пффф, що це з ним?

— Я с-сама м-можу…

— Я в тому навіть не сумніваюся, люба! Сама… зможеш, коли навчишся. Ти ж не так часто їздила в кареті, — підходив ближче, відкриваючи дверцята зі зворотного боку.

Її механізм видав дивний звук. І я лише зараз збагнула, що, попри мою любов до книг про дизайн карет та іншого, я все ж жодного разу не зупинялася на моменті, коли текст доходив до внутрішніх механізмів. А дарма...

Сучасні технології змінилися. Придумали не найлегший спосіб відкриття, щоб у випадку нападу в карету змогли зайти лише ті, хто знає механізм…

— Ти сам з-замовляв її?

— Так, — знову задоволено мовив, простягаючи мені свою металеву руку.

— Чо-чому в тебе таке обличчя? — питаю трохи недовірливо, простягаючи йому свою руку.

Начебто задумав щось!

— Що? — враз подив промайнув на обличчі. — А що не так із моїм обличчям зараз?

— Ну… не важливо… — повільно зіскочила з підвищення карети вниз, тримаючись за нього однією рукою, а іншою долонею притримуючи пишний поділ блакитної сукні.

Щойно опинилась на землі вперше за довгий час, як його тверда долоня одразу обхопила мою спину. Ох, пошвидше б він уже зняв увесь цей метал… Обійняти хочеться, але зараз не дуже приємно…

— Ні-ні, важливо. Кажи. Що не так із моїм обличчям? — всміхається, наближаючись ближче до моїх очей. — Знаєш… може, воно тобі здалося дивним, бо не ціловане тобою?

— Щ-ЩО?! Ти… БРУНО! — я різко опустила вниз його забрало, металеву лицарську пластину, що, мов завіса, закриває все обличчя.

— Ахах, вибач, не міг втриматись!

Я вже почала намагатися вирватися з його рук, та він обхопив міцніше мою талію, повільно підіймаючи забрало назад.

— Тихше, тихше. Все, я більше не дражнюся! Ну ти чого? Сама хочеш зайти до людей? Як же наш Кришталик обійдеться без свого провідника? Ахах, — почав вести мене до входу, а я намагалася не робити розгніваного обличчя при інших.

— Ч-чому ти завжди мене з-злиш у такі моменти? — прошипіла шепотом, так і жадаючи стати йому на ступню зі всієї сили, але знала — не допоможе. Всюди той метал.

Раптом завмерла, відчувши дотик губ до мого вуха і тихий шепіт: «Може, тому що це завжди допомагає зняти твою напругу?»