32. Драконяча луска

БРУНО

Виходячи з шатра-крамниці, я не міг відвести очей від нової сукні Анджеліки…

Сонце вийшло саме вчасно, щоб осяяти ту перламутрову блакить. Люди почали озиратися, та саме в цю мить нашу увагу знітила одна служниця.

— Пане Камільє!!! — репетувала ледь не на весь ринок.

Приобійняв Кришталика за плечі, відводячи убік.

— Відведіть її в карету. Ми скоро будемо на моїх землях, — тихо шепнув своїм, і двоє лицарів повели її.

— Пане…

— Замовкни. Я не передумаю. Ми їдемо без вас, — окинув поглядом усіх двадцять дівчат, що стояли віддалік, серед яких було й кілька старших жінок.

У моєму замку достатньо служниць, щоб прислужитися їй, а до того часу допомагатимуть мої люди.

— Варто відсікти все зайве з життя Анджеліки. І це зайве — все, що пов’язане з сімейством Моне, — тихо мовив, проходячи повз ту дівчину.

— І це рішення вірне! — підтакнула, підбігаючи за мною на ходу.

Я прискорив крок, уже бачачи свого коня.

— Та невже? Ти згодна зі мною? Яка дивина, — всміхнувся.

— Пане, робіть що хочете, але… — захекалась від бігу. — Ви маєте знати її справжню сторону!

— Що? — завмер, спинившись. Мої хлопці підозріло глянули на мене, ніби вже відчули фальш у її словах.

— Ну… її справжнє походження! — прошепотіла, вигинаючись ближче до мене, мов найзавзятіша пліткарка.

Аж нудить від таких. І як тільки вона жила серед них?..

— Мені байдуже.

— Ви що, не чули, як…

— Чув, — сухо перебив, гримнувши мечем об сталь обладунків. — Чутки ходять різні. Навіть про мене — ніби я селюк. І що з того?

Не думав, що вже й про неї почнуть таке пускати. Анджеліка щойно вирвалась із того поневолення Моне, а злі язики вже тут як тут.

— Та ні, я не про те! — раптом торкнулася руків’я мого меча, коли я вже хотів стрибнути на коня.

— Ти збожеволіла?! Торкатися до одруженого лицаря — це норма у всіх робітниць тієї сімейки? — підвищив голос, і, щойно слова пролунали з легким, а може й навмисним драматизмом, як усі навколо кинули на неї осудливі погляди.

Дівчина, злякавшись, що хтось і каменем може жбурнути, одразу відскочила вбік.

— Все не так! Все було не так! Я торкалася меча, а не його самого!

— Забирайся.

— Але…

— Геть. Шпигуй і далі, але вже для свого любого Моне.

— Ми не шпигуємо! Ми з вами з добрих намірів!

Заскочивши на коня, я вже під’їжджав до карети моєї білоликої та своїх побратимів. Моя земля вже так близько… мої володіння… Ах, як подумаю — і на душі стає легше. Тільки ми з Кришталиком будемо встановлювати там усі існуючі й неіснуючі закони. І ніхто нас не зупинить, не завадить.

— Що б ви не робили… правда вилізе сама. Але вона її не знає… — раптом тихо мовила мені вслід та служниця й почала повільно відходити вглиб ринку, вже навіть не намагаючись наздогнати.

По шиї ковзнув легкий мороз. Я б не звернув уваги… якби не її слова: «Але вона її не знає».

Чого саме не знає?

Чи є щось таке?.. Чи міг Моне навмисне приховати від Анджеліки її справжнє походження?

Але… навіщо?

— Хей, Бруно, ти чого сповільнився?

— Схоже, наш командир забув, хто веде першим, — посміялися хлопці, обігнавши мене на конях.

Я лише хмикнув у відповідь, підганяючи свого Чорнявого.

°°°
Час минав непомітно. Анджеліка спала в кареті, а я краєм ока зазирав у її віконце.

Я багато чого не знаю… Особливо те, як вона жила ці три роки — під час походів, без мене.

І найголовніше… Є одне питання, яке раз по раз хотіло зірватися з моїх вуст. Та я мовчав. Боявся. Бо бачив її стан.

Коли я повернувся — вона була виснажена, сумна… ніби тінь себе колишньої. Звісно, зараз не до цього. Не до моїх здогадів. Не до тих думок, що вперто не дають спокою…

Вона майже не їла. І це було не просто через втрату мене. Я це відчував. Надто добре відчував.

Хотів би помилятися…

Але щось у її погляді, у тій крихкій тиші навколо неї… ніби підказувало: сталося щось більше, ніж вона дозволяє побачити.

Щось, про що не говорять уголос.

Щось, що вже не повернути... Ніколи.

Я стиснув поводи, відводячи погляд від віконця карети.

Прийде час… І я спитаю.

А поки що — нехай спить.
°°°

Ми всі зупинились, побачивши в кінці лісу зламаний дороговказ із дерева. Раніше там було написано: “Землі Орумпа чекають вас”. Тобто мої.

Ми всі не могли не звернути увагу, бо табличка, що лежала у траві, була практично вся згоріла, чорна.

Молодші лицарі-новобранці першими зіскочили з коней із допитливістю розглянути, а чи не знайдеться доказів тварюк.

Дракони. Ну звичайно! Тепер їм для чогось знадобився початок моїх земель… Та їх тут ніколи не бачили! Ми навмисне йшли тою частиною лісу, де вони просто не водяться через іншу фауну. А тут таке…

— Пане Камільє! Пане Камільє! — підбігає молодший хлопчина з чимось темно-блакитним у руці.

Та я впізнаю це з будь-якої відстані — драконяча луска.
Три невеликі уламки лежали в його долоні: темно-блакитні, майже чорні по краях, ніби обпалені. Світло ковзало по їхній поверхні, відкриваючи глибокий холодний відтінок, схожий на нічне небо перед бурею. Краї були нерівні, тріснуті, мов їх вирвали силою.

— Багато їх там? — питаю в малого, що вже стояв біля мого коня.

Я глянув на карету — та моя люба все ще спить. І слава Богу.

— Бруно, може, варто заборонити людям Орумпа ходити і в цю частину лісу теж? — питає хтось із моїх старших, та я навіть не дивлюся.

Мене зламало інше…

— Останнім часом усе частіше драконів почали бачити там, де вони ніколи не водяться, — продовжували лицарі. — Тобі варто видати указ своїм містянам про…

— Ох, хлопці, та знаю я, знаю… Їдьмо вже.

— Чому ти такий спокійний?

— Просто їдьмо вже!

Зазвичай, коли випадки появи драконів у їх неприродному середовищі стають усе частішими, король організовує великі походи лицарів. Дуже великі. Завжди.