31. Пікантна блакить

БРУНО

— А?! Пане Камільє, це не те, що ви подумали!

— Замовкніть, поки я мечем не висік вас усіх, — тихо промовив, пропалюючи поглядом її двадцять служниць.

Люди вже почали оточувати її. Я одразу ж підбіг, змусивши весь натовп зацікавлених розійтися. Щойно простір став вільним, я побачив маленький тремтячий комочок на траві, замотаний у мій кожух.

Повільно навис зверху, торкаючись її. Тіло дівчини здригнулося, але вона так і не висунула обличчя з-під кожуха.

— Це я, Кришталику мій… — повільно погладжував її шкіру крізь грубу тканину, чекаючи бодай якоїсь реакції.

— Залиш мене тут… — почувся тихий, хрипкий шепіт, здавлений слізьми.

Серце розділилося навпіл. Немов щось вирвали зсередини мене, залишивши порожнечу. Я хутко взяв той круглий комочок у руки, дбаючи, щоб жодної кінцівки не було видно оточуючим. Вона була легкою — занадто легкою. Ринок великий, гамірний, і саме тоді в мене з’явилася одна ідея…

— Все. Більше ви не їдете з нами, — суворо рикнув до служниць. Давно вже пора. І так було зрозуміло, що вони могли стежити за нами за наказом Моне. Її батько так просто їх не відпустив би. А про втечу й мови бути не могло — вони лише блефували, вдаючи, що змогли.

— Але, пане Камільє, ми правда її не—

— Циц. Замовкни. І всі ви — замовкніть, — різко вимовив, проте й досі без крику. Це могло привернути увагу зайвих людей. На ринку цілком могли бути наближені до Моне. Хто зна…

Деякі люди вже перешіптувалися, називаючи моє ім’я. Впізнали по лицарських емблемах нашої команди. Я відчував десятки поглядів на спині, але не сповільнив кроку. Зараз для мене існувала лише вона — тепла, тремтяча, захована від усього світу в моїх руках.

І ось моя ідея… Я вніс її до маленького шатра-крамниці. Заплатив, щоб зараз тут були лише ми. По стінах висіло безліч суконь — і всі, "немов навмисно", саме розміру Анджеліки.

Я сів із нею на невеличкий червоний диван, оббитий темною італійською шкірою — м’якою, глибокого винного відтінку, з тонким тисненням по краях. (Такими меблями в Італії XVIII століття любили прикрашати приватні торгові лавки: показна розкіш без зайвого блиску).

Тримаючи той худенький комочок на своїх колінах, я повільно почав розкривати хутро. Перше, що відкрилося, — заплакані очі. Одне сіре, інше блакитне, але обидва такі тремтливі. Вона завмерла, немов забула, як дихати, щойно побачила мене.

Я опустив хутро ще нижче. Кожух гарно обіймав її плечі, відкриваючи тонкі ключиці.

Анджеліка здригнулася від холоду, що раптово пройняв оголену шкіру. Звісно ж. Кілька днів їхати, загорнувшись у теплий кожух свого чоловіка, не маючи під ним нічого, окрім його ж сорочки… Вона вже майже зрослася з ним, з його теплом. Пахнула мною тепер. Моя.

Не витримавши, я обійняв її щільніше, притискаючи до себе й маючи доступ до шиї. Вдихнути цей аромат…

Моя дівчинка знову трохи здригнулася, зажмуривши очі. Повіки затремтіли.

— О? Що я бачу? Не плаче вже наш Кришталик? — м’яко цілую її в маківку, а потім і в щічки.

Її різнобарвні оченята розплющилися, обдарувавши мене м’яким, але водночас таким розгубленим поглядом. Вона немов не знала, куди себе подіти: чи пояснювати, що сталося, чи просто дозволити бути тому, що є.

— Так і будеш мовчати? — усміхаюся, погладжуючи м’які кучері на маківці. — Ну добре, тоді продовжу, — повільно оголюю її тіло, зсуваючи темно-каштанове хутро.

— Н-ні! — різко сіпнулася, спинивши мою руку.

— Добре, добре. Змерзла вже?

Вона кивнула, трохи тремтячи плечима.

— Зігрію зараз. Але тимчасово, — я знову вкриваю її тіло кожухом, із задоволенням споглядаючи її запитальний, безсловесний погляд.

О, так! Хай готується...

— Зараз ми нарешті зробимо те, що вже давно варто було зробити, люба.

— Що?.. — тихо прошепотіла, а в очах немов скакала думка: «може втекти, поки не пізно?»

— А-ха-х, така кумедна, коли розгублена, — м’яко цілую її носик і шепочу просто у вухо: — Роздягатися зараз будеш.

— Щ-ЩО?! — скрикнула, захлинувшись.

— Тихше, тихше…

Скільки, мабуть, думок промайнуло в неї в голові за цю мить.

— Б-Бруно, я ще н-не оговталася після... Ну... І не набрала потрібної ваги, щоб—

— Я мав на увазі, що ми зараз підберемо тобі сукню, Кришталику мій.

Її обличчя миттєво змінилося. Плечі опустилися від полегшення, а носик голосніше задихав — увесь цей час вона майже не дихала, затамувавши подих.

— Вибач, якщо налякав… Зате тепер ти точно змогла відволіктися від… від того, що було, — нервово кашлянув, одразу розуміючи, що сказав зайве.

Я боявся побачити знову ті кришталеві сльозинки. Та Анджеліка лише м’яко кивнула, немов усе зрозуміла правильно.

— Але це не означає, що потім ми не поговоримо. Розкажеш пізніше, що ті змії тобі знову вчинили.

Вона вдруге кивнула. Я жестом показав їй підвестися. Анджеліка повільно й нерішуче поставила босі ступні на підлогу шатра.

— Знімай кожух, — тихо вимовив.

— Що?!

— Роздягайся.

— Ал-але…

— А-ха-х… А чому ти знову так здивувалася? Тому й сказав, що недовго тобі в ньому грітися залишилось.

Те янголятко знову немов не знало, куди себе подіти. Розгублено дивилася в підлогу, перебираючи пальчиками на босих ступнях. Кожух зібрався на її плечах під тиском власних рук, немов промовляв: «не віддам її».

— Ох, люба моя… Люба… — повільно підвівся з дивану, насуваючись ближче до розгубленої білолицьої.

АНДЖЕЛІКА

Я відчула його наближення ще до того, як він підійшов впритул: тепло, тінь, легкий рух повітря. Враз завмерла, плечі ледь напружилися, але ні кроку назад я так і не зробила…
Як би боязко мені не було, та водночас… я немов сама собі боялася визнати, чого хочу.

Те, як він намагався заспокоїти мене — чи, правильніше сказати, відволікти — від того, що сталося на ринку, м’яко кажучи, вражало.
То якісь натяки кидав, то роздягав, а тепер… Тепер мені й справді потрібно це зробити. Знову.