30. БОЛЮЧА ПРАВДА...

(24.05.2025)     

                                                                                 Бруно

- Та ну? Справді? І одразу ж встигла так любо погомоніти з Ю?

- Що...

- Ти ж розумієш, що я зараз маю на увазі?

Вона наївно похитала головою.

- Я... Я щ-щось зробила н-не так? - дівчина винувато глянула на мене.

- О, ти знову заїкаєшся... Алкоголь вивітрився? - я почав вдивлятися в її сонливе личко, поки карета і інші продовжували свій рух.

- Що?! Я ж за-завжди...

- Ні - перебив - Не завжди. Після "чудодійного" вина ти мені навіть співати почала. І все без заїкання! - м'яко всміхаюсь, а її щічки запалюються червоним полум'ям - Що таке? Забула свої п'яні витівки? І навіть оце? - торкнувся вказівним пальцем невеличкої кровавої ранки збоку на нижній губі.

Анджеліка шоковано глянула на мене, явно почавши згадувати щось.

- ЦЕ ЗРОБИЛА Я?! - від шоку аж вскрикнула без заїкань.

Всі інші переглянулися на нас, а я не міг відвести від неї погляду. Сонце давно заховалося у хмарах, але моє кудряве сидить і досі прямо тут.

- Так, ти. Сама. Дуже пристрасно цілувала мене. І навіть до-о-о-овго!

- П-припини, Бруно! - закрила долоньками почервоніле лице - Хт-хтось може почути!!!

- А-ха-х, ну то й що? Дізнаються, що чоловік та дружина, о диво, можуть цілуватися?

Вона приглушено пискнула в долоні та не відкриваючи лиця продовжила:

- Я... Мені с-соромно за св-свою поведінку! То-тому при-припини прошу!

- Ох, ну добре-добре, не переймайся за це так... Тому що мені сподобалось.

- Що?! - глянула з-під однієї долоні одним оком - Я-як таке м-може подобатися?

- А що тебе дивує? Мені, як твоєму чоловіку, приємно, що ти проявила якусь ініціативу першою. Бо це буває так рідко з твого боку.

Білявка нервово торкалася до своїх кудрів, немов не знаючи куди себе подіти в цей момент.

- Сподіваюся побачити таку ж твою поведінку і вночі - додав, підморгнувши.

Не тому, що щось запланував, а тому, що не дражнити це маленьке сором’язливе сонечко в той момент було просто неможливо. А-ха-х!

Моя дівчинка від шоку аж ахнула і просто застигла на місці.
...

                                                                              Анджеліка

Моє серце ледь не стислося від його останньої фрази. Але ж... Але ж ми ще в дорозі, а він уже щось хоче — вночі? Я й гадки не маю, де ми спатимемо: в наметі чи десь іще... І... І це станеться там?!

Сподіваюся, намет лицарів буде подалі від нашого. Набагато подалі!

Ай, ні, про що ти думаєш, Анджеліко?!

Бруно попрямував далі на своєму коні, наостанок лиш додавши:

- І з Юмілем не спілкуйся багато.

Я слухняно кивнула, згадавши з чого наш діалог почався. Та зараз не до цього! Ай, я так себе жахливо поводила по п'яні! І голова чомусь лиш зараз заболіла... 

Раптом наш рух зупинився.

- Ск-скільки я спала? - перепитала у першої ж служниці, яка підійшла до моєї карети.

- Навіть точно не пригадаю... З моменту останнього привалу минуло десь 5 годин, так що думаю ось стільки.

- Що?!

Я глянула на небо. Вечоріє. Сонце зникає за обрієм землі, а на моєму сидінні біля моїх колін лежить мішечок з вином.

- Ви ж не пили ще вина, пані?

- Зви-звичайно, що ні! А к-коли найближчий ринок?

-Уже. Пан Камільє мав піти, щоб якнайшвидше знайти води для коней... і для нас. Тому він сказав, щоб ми поки що вийшли без нього.

І хоч Бруно говорив мені.що не забороняє виходити без нього, але було трохи страшно. Я оглянулася з вікна навкруги і там були лише мої служниці і кілька помічників лицарів.

Фух! Ну якщо тих великих бугаїв немає, а лиш ці молоденькі хлопчики, то вийти не так страшно.

- Пані? Все добре?

- Т-так.

- Ви будете виходити?

- Угу...

Вони відчинили дверцята карети й подали мені кілька рук, допомагаючи вийти. Було видно, що кожна з моїх служниць надто старається «услужитися» мені. Воно й не дивно — Бруно не хотів брати їх із собою й може передумати ще будь-якої миті.

- Куди хочете піти?

- Н-не знаю... Мабуть п-просто прогуляюся п-по лісу.

- А на ринок не хочете?

Одна з них вказала мені у бік, і я побачила, що за п’ять метрів від нас, між високими деревами, височіли невеликі пагорби. На них стояло чимало людей з дерев’яними столиками.

Цікаво, якщо тут ринок, то, мабуть, і якесь поселення вже недалеко?

- То хочете піти туди чи ні? - знову лагідно перепитує вже інша служниця.

- Ні...

Насправді я дуже хотіла, тому що ще НІКОЛИ не була на жодному ринку! Та що там... Я навіть гроші ніколи не тримала у своїх руках! Батько не давав. А з іншого боку, навіщо, якщо мені й так не можна було виходити за межі маєтку Моне...

- Чому? Вам не цікаво, що там продається?

- Ви... В-ви ж знаєте чудово в-все... До то-того ж м-мій чоловік не с-сказав мені, що я мо-можу піти туди на к-купівлю.

Бруно щойно говорив зі мною і дійсно промовчав про це. Так що думаю він сам купить усе необхідне там, а мені нічого вештатися там під його ногами і заважати.

- Пані, все змінилося. Тепер усе не так, як було за вашого батька.

- Так, а-але...

- Візьміть.

- А?

Саме служниця, яка врятувала мене тоді від мого батька, заховавши в шафі, простягнула мені мішечок. Він забряскотів металом. 

Я запитально глянула на неї.

- Пан Камільє попросив передати це вам.

Я нерішуче простягнула руку.

- Ви можете розкрити його - прошепотіла м'яко, побачивши моє вагання.

Невже це те про що я думаю?! На дотик цей метал схожий на...

- Гроші?!

В моїх пальцях зараз була якась велика срібна монета. На ній зображений величезний дракон, якого вбиває ножем Святий Георгій Змієборець. Зазвичай кажуть, що він убив великого змія, але інколи на його місці малюють дракона. Тим паче в наших реаліях таке зображення буде більш доречним... Але я була в НЕВИМОВНОМУ захваті, від того, що мала змогу розглядати її зараз! І не просто розглядати, а тримати у своїй долоні!!! Ох, вже захотілося зануритися у той мішечок з головою, щоб побачити, що зображено на інших!