26. Вино

Ми вирушили. Аж невіриться, що карета нарешті зрушила з місця. Я одразу ж підсунулася ближче до маленького віконця та почала розглядати все, що бачила. У мене не було карти чи чогось такого, тому я не могла знати коли настануть признаки земель Орумпа. Може природа там і зовсім не відрізняється від тої, що в Ґамільтоні?

Та все ж не це головне. Я буду рада будь-яким пейзажам, бо раніше і не бачила якісь неймовірні з них.

Мої служниці їхали в кареті для прислуги далеко від мене, як і наказав їм мій чоловік триматися від мене подалі... Ох, так незвично. Бруно так опікає мене! Немов я яка мала дитина... І можливо когось це б знервувало, та я кажу це без жодного засмучення, а скоріш з подивом. Навіть якщо буде якась гіперопіка з його сторони, я стану тільки ще більш щасливою, тому що раніше не отримувала і звичайної, наймінімальнішої опіки від батька чи мачухи. Навіть сестра моя не проявляла жодної турботи до мене, хоча я щиро хотіла називати її своєю рідною сестричкою...

Раптом ми в'їхали у якесь темне місце. Височезні дерева закривали від нас все сонячне світло. Я одразу ж почала шукати очима Бруно, визирнувши трохи обличчям назовні з віконця. Фух, він все ще був там десь в самому кінці... Стало спокійніше.

Чомусь мене пройняла легка тривога в цьому темнуватому місці. Почала мучити спрага і озноб. Трусилася, хоч наче і не відчувала холоду в цьому кожусі.

Довелось попити тої дивної води з лікарськими травами. Її смак був неприємним, але іншої мені не було дано від нього, тож мала звикнути. Щойно я приїду потрібно буде гарно стояти на ногах перед народом його земель... Ах, і як мені це вдасться з такими тремтячими колінами?
...

                                                                                  Бруно

- Пане Камільє, може зробимо привал? - питає один з молодших помічників лицарів.

- Ні, точно не тут.

- Але чому?

Малий наблизився до мене ближче у самий кінець, бо я водив всіх за собою та мусив бути на початку. Я спершу суворо глянув на нього. Зазвичай і погляду вистачало, щоб змусити найменших підкоритися мені, але... Він сумно показав очима на свого коня.

З ним щось сталося. Кінь ослаб і рухався доволі повільно, а копита трохи трусилися... Він одразу нагадав мені своїм станом про Анджеліку і я захвилювався невимовно, але вибору не було.

- Ми не можемо зупинитися прямо тут.

- Чому? Будь ласка, пане Камільє, мій Енер уже ледве пересувається...

- Тоді злізь з нього і йди пішки, поруч з ним - суворо продовжую.

Цей малий ще не обізнаний. Ми прямо зараз в'їхали у так звану "темну зону драконів", якщо зупинитися тут - атоматично нарвемося на неприємності! Не те щоб я боявся драконів, та не хотів, щоб їх побачила вона. А особливо не хотів, щоб моя маленька побачила мене та всіх нас в їхній крові...

- Пане Кам-...

- Я сказав, злізь з коня і веди його сам. Навіть якщо відстанеш від нас, то нічого. По слідам знайдеш.

Помічнику лицаря не залишилося нічого, як повернутися назад в кінець до інших. Нíколи було пояснювати йому чому тут не можна зупинятися!

Я підійняв очі вверх. Листя дерев де-не-де було почорнілим. Відчув напруження мого коня. Вогонь драконів обпалив майже все листя, та воно не спало з дерев... Вони тут дійсно бувають надто часто, але оминути цю територію лісу ми ніяк не могли.

Після кількох годин ми нарешті успішно виїхали з цієї непроглядної темноти і знову вийшло сонце з-за дерев.

- ПРИВАЛ! - голосно крикнув, обернувшись до всіх.

Всі одразу спинилися, включаючи її карету. Один лиш я не зліз з коня. Чомусь спокій до мене не прийшов коли ми "виповзли" з тої темної зони.

За ці всі роки походів у мене вже немов чуйка на тих тварюк. Я відчуваю це... Я відчуваю, що навіть зараз ми не в безпеці!

- Не розслабляйтеся! Привал лише на 10 хвилин!

- Що?! - обурливо видали всі лицарі.

- Бруно, ти знущаєшся?!

- Я розумію, що тобі вже кортить по швидше довезти додому свою гарну дружину, але нехай через це не страждають інші! Ми їхали вже чотири години, всім потрібно набагато більше десяти хвилин! - підходили до мене ближче Юміндор і Ерік.

Ми з ними ладнали найкраще зі всіх, тому вони часто дозволяли собі висловлюватися до мене більш різко, ніж інші.

- Діло не в моїй дружині... Я відчуваю, що ми тут не одні - напівшепотом видав, зістрибнувши на землю.

- Ох, та припини! Хто тут іще може бути, окрім нас?

- Ти думаєш ті монстри? - уже тихіше перепитує Ерік, підійшовши до мене майже впритик.

- Я не думаю, я відчуваю це! Пам'ятаєш перший рік цього походу? Моя інтуїція ні разу не схибила. Вони завжди були там, де я відчував.

Видно, що хлопці вилаялись в думках, та їм нічого не залишилось як погодитись зі мною.

- Хочете чи ні, але через 10 хвилин зберіте усіх їх назад. Та краще не кажіть правди, бо молодші одразу влаштують ґвалт через паніку.

- Добре...

Я не міг не перевірити її. Як там моя маленька? Не погіршало?

Підійшовши до карети, я з подивом поглянув на 20 служниць, які крізь зачинені дверцята просили її вийти.

- Що вже сталося?! - одразу гнів підбирається до жил. Не треба було їх брати з собою, так і знав! - Що ви їй такого сказали?

- Па-Пане Камільє, ми нічого не ро-....

- Якщо ви нічого не робили, то чому вона досі не вийшла?! Привал триває уже 8 хвилин. Часу не так багато... Анджеліко, можна мені увійти?

На що чую лиш тихе мугикання...

Ох, ні на секунду не можна залишити те чутливе та тендітне створіння! Обов'язково знайдеться хтось мразотний, хто змусить її боятися чогось!

- Т-ти прийшов... - дивно бурмоче, відвертаючи очі.

- Що сталося, люба? - сідаю біля неї, торкаючись долонями тих тонких та блідих плеч.

Її явно щось злякало.

- Я... Ні-нічого...

- Нічого? Тоді чому ти не виходиш?