25. Голод з народження...

ПРОШУ БІЛЬШЕ НОВИХ КОМЕНТІРІВ, БО ВЖЕ ДАВНО НЕ БУЛО! Любі мої, я планую оновлювати всі книги з більшим активом і сподіваюся на вашу підтримочку

- Щ-що вам треба?! - злякано кричу в надії, що почує Бруно.

- Тшшш, не хвилюйтеся пані, я просто хотів закрити двері карети, бо на дворі холодно і сильний вітер здійнявся. Вас може продути.

Щось мені не віриться в його доброту...

- Н-не треба...

— Ох, пані... Вибачте мене, я не представився. Я — сер Юміль, можна сказати, права рука нашого Бруно.

- С-справді? - недовірливо перепитую.

— Так. Тож якщо вам щось знадобиться, коли вашого чоловіка не буде поруч, сміливо кличте мене!

З кожним словом він ставав дедалі доброзичливішим, та я все одно відкрито демонструвала свій страх, сподіваючись, що це змусить його тримати дистанцію.

Я ж була відірвана від соціуму! У мене не було чіткого розуміння чи інтуїції щодо того, коли хтось намагається мене обдурити або лише вдає доброзичливість. Сумніваюся, що змогла б розпізнати фальш, але, ймовірно, саме це він і був.

- Д-добре... Дякую вам, с-сер Ю-Юміль...

Він всміхнувся та закрив двері карети. Стало тепліше, особливо коли я вирішила замотатися кожухом Бруно більш щільно.

Цікаво чи натрапимо ми в цій подорожі на драконів? Інтуїтивно мені здається, що шлях наш буде довгим та нелегким, але якщо ми зустрінемо тих страшних та кровожерливих тварюк... Бруно з іншими точно впораються з ними. В кінці кінців я їду з найкращою командою лицарів, а мій чоловік наймогутніший з усіх лицарів. Мені немає за що перейматися, але... На серці все одно чомусь не спокійно.

— Ми маємо їй сказати!

— Ну то йди й скажи, якщо така мудра!

— Ні, ти!

— Ні, ти, інакше я за себе не ручаюся! — почула я знайомі голоси.

Це знову мої служниці. Ох… Перешіптувалися десь неподалік від моєї карети. У цій місцевості моя недовіра до всіх тільки загострилася, а ці служниці за останні три роки ставилися до мене набагато краще, ніж раніше. Їх варто взяти з собою, бо… Щ е невідомо, як ставитимуться до мене служниці в замку Бруно.

Уф, як подумаю, що маю переїхати в повністю чужі для мене володіння, то аж дух перехоплює! І страшно, і цікаво водночас, бо все життя прожила на землях Ґамільтона. Та й навіть їх я добре не знала і не бачила далі нашого помістя...

Можливо я навіть зможу вперше побачити гори, озера та тумани в реальному житті! Бо ще не доводилося бачити їх коли інколи випускав тато до церкви на поминання Бруно. Але я змогла частіше доторкатися до роси на траві, в ті дні, та бачити пташечок не тільки крізь вікно своєї кімнати...

- В-ви тут? - гукаю напівшепотом своїх служниць біля карети.

Одна з них зазирає з лісу в моє віконце.

- Пані, ми можемо поговорити? Ваш чоловік ненавидить нас, і дивно, що ще ви не почали ненавидіти... Але...

- Я по-постараюся вмовити й-його... - тихо бурмочу, посунувшись до вікна карети.

Це знову була та молода дівчина, яка врятувала мене. Після моїх слів вона настільки зворушилася, що аж заплакала.

- А? - від здивування видала я.

- Дякую вам, пані! Ми дуже хочемо втікти від вашого батька! Обіцяю, кожна з нас ладна присягнути вам вірністю ціною у власне життя!

Мені знову залишалося тільки дивуватися... Хіба їм було настільки погано біля мого батька як мені?

- Але ч-чому ви хо-хочете піти-...

- Хей, негайно відійшли від карети! - почувся владний голос Бруно, від якого вони всі, та й зізнаюсь я теж, трохи здригнулися.

Згадала, як він тим самим тоном гаряче шепотів мені на вушхо тієї ночі:

"Обійми мене, і болітиме менше... Так, притиснись ось так... Розслаб стегна. Ммм... Хороша дівчинка."

ААА! НІ! От знову! Знову я згадала про це!

Служниці метушаться, благально щось говорять йому, але я вже нічого не чую. Відчуваю лише, як сильний жар моментально розповзається по всьому моєму тілу… Ах. Я навіть мимоволі зітхнула вголос. Що зі мною?!! Чому так раптово захотілося відчути його тепло на собі?

Я трохи маніакально вдихаю його аромат, що ще лишився на кожусі, який вкриває моє оголене тіло. Ох, так… Трохи легше.

Але щойно двері карети відчинилися — стало знову гірше!

- Ось, бери... Ти ж так і не встигла поїсти через те все - обережно ставить мищенку зі вже холодним курячим бульйоном, про який я дійсно встигла забути.

Я ж тоді змогла лише кілька ковтків прийняти... З його вуст...

- Та ні, я не го-голодна... - тихо відказую, відвертаючи від нього досі почервоніле лице.

Та раптом мій живіт голосно забурчав. Кутики рота у чоловіка ледь помітно піднялися.

- Не хочеш значить?

- Х-хочу... Дякую...

— Ну все, ми виїжджаємо… Зачекай. Анджеліко, поглянь на мене.

— Навіщо?

— Поглянь, — повторює суворіше, не залишаючи мені вибору.

Повільно озираюся.

— А чому це твоє личко таке червоне? Температура піднялася? — Він торкається мого чола, а я заворожено дивлюся на його вуста.

Цікаво... За ці три роки його тіло змінилося? Чи залишилося таким самим як тоді...

ОХ, ТА СКІЛЬКИ МОЖНА, АНДЖЕЛІКО?!

- Н-ні, в-все добре, Бруно... - хочу забрати його руки, що опустилися до моїх щік, але не вдається.

- Точно?

- Т-так...

Блакитні очі підозріло вглядалися в моє лице. Я помітно занервувала.

- Хм, добре... Ти їж, ми виїзджаємо за 5 хвилин.

- Угу... А ти... Будеш ї-їхати зі м-мною?

- Ні, на коні.

- Що?

                                                                              Бруно

- А ти думала з тобою буду всю поїздку? - питаю наче збайдужіло. Важко було стримати посмішку і легкий сміх та все ж мені це вдалося - Я маю вести всіх за собою, тому, вибач.

Не хотів збентежити її зараз, бо бачу, що моя дівчинка і так змогла довести себе думками до цього сама.