24. Карета

- Вставайте, пані Камільє.

- Ах? Щ-що за... Бруно! Не л-лякай мене так!

Це виявився він. Просто так заговорив зі мною жартома офіційно. От же ж! Та я ледь не вродила тут!

- А-ха-х, це я тебе лякаю? - дивним тоном запитує, всміхнувшись - Це твої служниці.

- Що?

Що це значило?!

Він ще й встигнув переодягнутися у свої лицарські обладунки поки я чекала... Ми точно зараз будемо тікати звідси, але настрій в нього став дивним, що схвилювало мене ще більше. Посмішка Бруно та сміх не були зараз радісними, а більш саркастисними та іронічними.

- Зараз сама все побачиш - повільно бере мене на руки.

Його теплий одяг на мені ледь не злітає в цей момент, тому доводиться притримувати його на своєму тілі, бо ж під ним нічого немає, окрім тоненької сорочки мого чоловіка.

І невже я всю дорогу буду в такому вигляді? Жах... Всі можуть подумати, що ми з ним переспали! Хоча... Ми все одно одружені... Але ж не переспали цього дня, бо мені зле!

- Ти не пов'язала мій поясок? - питає, помітивши як притримую кожуш на собі.

- Пов'язала, ал-але цей пояс не та-такий тугий, щоб за-залишатися на мо-моїй талії. Ві-він розрахований на т-тебе - тихо шепотіла, щоб сторонні люди не почули, та поки нікого не було.

Він повільно виходив з кімнати зі мною на руках. Настільки повільно, що я вже почала сумніаатися у тому, що нам потрібно негайно кудись втікати звідси.

- Вибач... Вибач за незручності. Обіцяю, щойно доїдемо до найближчого ринку - я одразу куплю тобі сукню! Дві сукні! Та скільки захочеш суконь!

- О... Ой, ні-ні-ні! В-все до-добре! Твій кожух д-дуже те-теплий, Бруно!

"Як і ти..." - хотілося додати.

- Все добре, кажеш? Не говори дурниць! Дівчині не подобає ходити так щоб було видно її ніжки! Тим паче в компанії великої команди лицарів... Та не хвилюйся, для тебе є карета.

- Т-та сама в-...

- Так, та сама, в якій я перевіз тебе від твого батька. Я купив її спеціально для тебе тому що знав, що тобі буде не зручно пересуватися зі мною та іншими на конях.

- Ох... Зро-зрозуміла. Дя-дякую, що купив її дл-для мене!

- Та тут немає за що дякувати, люба.

Він це серйозно?! Повірити не можу... Карети ж такі дорогі! Їх зазвичай купують для цілої сім'ї, щоб відправлятися у далекі подорожі, чи їхати до когось на гостини, а тут... Тут... Тут він купив для мене цілу карету! Для мене одної! Це велика розкіш, і я просто не можу не відчувати що НЕ заслуговую такого!

Та до появи Бруно в моєму житті я навіть і секунди не сиділа в жодній кареті!!! Батько ж нікуди не випускав...

Ох, це так мило та великодушно з його сторони! Він такий добрий до мене! Тримай себе в руках, Анджеліко! Ти не заплачеш, ти не заплачеш, ти не запла-...

- Анджеліко?! Все добре?!!

- А?

- Тебе щось болить? Чому ти плачеш?!! - занепокоєно видав, зупинившись.

Витер своїм великим пальцем кожну сльозинку. І знову плачу... Ну чому? Чому при ньому?! Не хочу здаватися плаксою, але мене зворушує геть УСЕ, що цей чоловік робить для мене!

І він такий сильний, що може тримати мене і в одній руці якщо так легко та без вагань підійняв щойно одну до мого лиця!

Ох... Ідеальний чоловік зараз носить мене на руках... І не покинув на призволяще, уже вдруге повернувшись за моєю тушкою... Скажіть, це не сон? Я правда не сплю? Я правда все ще жива після всього?

- Я... - важко всхлипую - Це ві-від щастя!

- Від щастя? Чому саме зараз ти плачеш від щастя? Наші обставини в цей момент-...

- Пані Камільє! - раптом почувся знайомий мені голос.

Мене аж підкинуло всю. Здригнулась від страху,  відчувши як мої легені стиснулися немов долоні в кулачки.

- Ах... - важко зітхнула, аж прохрипіла від паніки.

Здавалося я задихнуся.

- Анджеліко?! ЩО З ТОБОЮ?!! - Бруно жахнувся немов почавши трясти мене усю та я ніяк не могла відвести погляду від неї - Заберіть її! Заберіть цю жінку! А дружині моїй принесіть води хутко!
...

                                 Бруно

Я злякався. У неї немов панічна атака почалася просто від одної появи тої жінки, коли я виніс Анджеліку на подвір'я. Ось до чого довели її ті служниці... Вони нічим не кращі за її жорстокого батька!

- Пане Камільє, візьміть! - один з побратимів дає мені склянку води для неї.

- Дякую! Анджеліко, дихай спокійно і випий трошки! Не переживай, все буде добре! Я поруч!

Підіймаю склянку до її вуст, тримаючи і далі її на собі однією рукою. Вона зробила лиш кілька ковтків,  давши жестом зрозуміти, що більше не зможе. Я віддав комусь ту воду, після чого глянув на її лице. Вона трохи прокашлялася, а потім притиснулась до мене щільніше руками, немов намагаючись нагадати самій собі, що зараз в безпеці, бо є я.

Лицарі вілвели ту жінку по далі і я відчув своїм тілом, що дихання моєї дівчинки поступово покращувалося. Вона глянула своїми різнобарвними оченятками на мене з легким острахом, але напевно від шоку не могла нічого сказати, тому я сам заговорив.

- Як ти вже зрозуміла, деякі з твоїх служниць знайшли нас.

Її тіло знов затремтіло.

- То це зна-значить, що і мій та-тато знає д-де ми?!

- Ну... Як стверджують оці жінки - ні. Але чи вірити їм то діло наше, а я звичайно ж не вірю. Ти?

Вона спершу задумалася, покліпала трохи очима, обернувшись назад де здалеку стояла та сама жінка, яку відвели, щоб Анджеліці було легше. Не довіряв я ні одній з них. Вони ображали мій Кришталик! І ще й приперлися сюди, спаливши наш сховок Моне!

Та Анджеліка схоже зовсім не ненавиділа їх. Її погляд на ній став дивним.

- Бруно, а де в-всі ін-інші?

- Інші служниці?

- Угу...

- Вони в іншому будинку зараз. Ніхто, крім цієї, не наважився підійти та подивитися тобі в очі. Кажуть, соромно за свою стару поведінку, тому хай ця одна все пояснить, але... Схоже ти і її теж боїшся?