23. Причина для втечі...

Сьогодні 31 грудня... Останній день 2024 року! і ось вам подаруночок ^^ Всіх вітаю з Новим Роком! Побажати можу багато та скажу лиш одне - хай закінчиться війна і всі будть щасливі та здорові!

- Гості?! Які ще гості? Том, про що це ти? - вже більш занепокоєно питаю та відчуваю як Анджеліка від хвилювання трохи тремтить на моєму тілі.

- Вони... Дехто з них УЖЕ тут, тож бу-будь ласка, вийдіть на хвильку! - схвильовано напівшепотом вимовляв той, мабіть ледь не притулившись вустами до замка наших дверей.

Мабуть надто близько вже вони стояли там... Біля нього... Біля дверей...

Я напружено глянув на свій меч, що так безтурботно лежав на дерев'яній підлозі біля нашого з нею ліжка.

Прекрасно розумів, що зараз може початися ціла різня, та занепокоєння моє було викликане не нею. Ні, зовсім не нею, а ти що це тендітне тонке та крихітне створіння зараз майже без одягу сиділо в мене на колінах та тремтіло... І вдягти мені було її тільки в ніщо, бо як вже говорилося раніше найближчий ринок ледт не на іншому краю землі а жінок у цьому селі немає, тож навіть трясця не позичиш в них нічого з суконь!

Треба вже забиратися звідци допоки ця і без того  понівечена життям дівчина не побачила страшне та кроваве для себе видовище, яким я "насолоджувався" ледь не кожного тижня.

- Анджеліко? - м'яко вимовляю її ім'я, та трохи потираю вушко. Мені ще колись хтось зі старіших лицарів сказав що це допомагає хоча б на мить зосередити увагу людини на тобі, в якому б емоційному стані вона не була.

- А? - здригається немов отямившись вдруге, хоча й не спала і не втрачала свідомість знову на щастя - Бру-Бруно?! Щ-що відбувається з-зараз?

Знову звично заїкається але погляд її такий наляканий... Такий як минулі три роки назад коли я зайшов до неї на кухню а вона випадково розбила горнятко через мене.

- Все буде добре, не хвилюйся. Давай так - підіймаю її зі свого тіла та ставлю обережно на ліжко, знімаючи свій теплий зимовий каппото (зимовий кожух 18 століття в Італії).

Вона допитливо глянула на мене. Все ж не варто забувати, що її тіло ще не одужало та не окріпло до кінця, їй потрібно ще хоча б півмісяця відлежуватися після того як сьогодні з того світу повернулася, а переохолодження тільки зробить гірше.

Ні, не для того я виходжував її три дні щоб зараз втратити через "гостей" Моне! Я був певен що це вони! А хто ж іще міг бути?!

Так так так зараз потрібно відкрити двері і вирубити всіх хто стоїть там, але як змусити Анджеліку не бачити цього якщо вона так близько?

- Пане Камі-... - знову вчувається тремтячий голос нашого молодшого лицаря.

- Та вже йду! - перебиваю, поки в попихах одягаю ту крихітку у свій одяг.

Вона на диво більше не запитувала нічого, а лиш покірно підставляла руку до кожного рукава, який я їй підставляв. Прекрасно! Тепер коли на ній мій теплий одяг, який в два-три рази більший за саму неї, ніхто не побачить її жіночих принад і це слабке тільце не замерзатиме.

- Бруно мо-можна дещо сказати? - раптом озивається коли я сів на коліна біля ліжка, взуваючи її.

Все що залишилося від її чорного образу вдови - лише взуття. І на тому добре, бо принаймні хоча б воно буде їй по розміру.

- А це не може почекати? Ми... Ми маємо вирушати прямо зараз.

- Я... Про-просто... Записка... - щось дуже тихо прошепотіла.

- Що-що-що?

- Н-ну... - відвертає очі коли вглядаюся в них ближче - Забудь...

Наче вчулося слово "записка", після чого моя інтуїція почала вести себе підозріло.
...

                                                                         Анджеліка

Ох, ні! І про що я взагалі думала коли вирішила заторкнути цю тему в такий момент?! Він вже почав вдягати мене у свій теплий вуличний одяг не просто так і не просто так хтось повідомляє нам про дивних "гостей" за дверима! Я прекрасно розуміла, що скоріш за все це були люди мого батька, але мені не давала спокою та записка... Записка, яку я побачила у дзьобі пташки, котра прилетіла дуже близько до мого вікна.

Мені здавалося, що там могло бути написано щось важливе. Щось, що стосувалося цих "гостей" на пряму... Але це, мабуть, просто моя маячня! Я ж тоді бачила дивні марення пов'язані з вікном... Мені ж тоді здавалося, що воно рухається і тоді хотілося вбити себе склом від нього. Тож иожливо і та пташка мені привиділась, а навіть якщо вона дійсно була реальною, то не факт, що те біле, що вона тримала в своєму дзьобі, а потім поставила на підвіконня - дійсно було запискою, а не якимось там білим черв'ячком! Не можна щоб Бруно дійсно почав вважати мене божевільною! А якщо я йому скажу, що там була якась записка і він подивиться у вікно, а там немає навіть натяку на щось з папірця, то якою я буду виглядати в його очах після цього? Моментами блакитноокий і так дивився на мене немов вважає, що я трохи не сповна розуму після пережитого...

Чи може здавався мені його погляд таким? Не знаю, але погіршувати ситуацію не хочеться ще більше.

- Забудь... - тихо бурмочу поки він взував мене, підіймаючи ступні по одній.

Подумати тільки... Наймогутніший лицар всіх семи континентів зараз стоїть на колінах переді мною, взуваючи мене у мої чорні туфельки, поки я сиділа на ліжку. Це взуття було уже не найкращої якості та вигляду оскільки я проходила в них майже всі ті три роки з моменту коли почала думати, що його більше немає... І так само в тій чорній сукні вдови проходила, але підозрюю, що Бруно викинув її кудись навмисне, щоб не вдягала більше такого.

- "Записка"?

- А?

- Ти наче сказала слово "записка"? - перепитав той, щойно завершив взувати мене так ніжно та немов люб'яче...

Це було так мило з його сторони... Навіть мої служниці ніколи не допомагали мені одягти будь-що настільки обережно та спокійно, як він! Ні, вони часто робили мені боляче і говорили, щоб я терпіла біль якщо хочу бути хоча б трішечки красивішою. (Наскільки це взагалі було можливо для такої як я)