21

22 листопада вийшли проди творів Мій нестримний біль і Ангел без крил, просто без оповіщення ,тож якщо ви не знали - можете йти й читати

- Моя дружина нарешті прийшла в свідомість - повідомляю всім їм одразу коли вийшов з її кімнати. Зібрав усіх в одному місці щоб точно всі почули - Не знаю коли ми вирушимо додому, все буде залежати від її подальшого стану, тому прошу вас набратися терпіння, а от ставитися до неї з повагою - це вже не прохання, а вимога, наказ! Якщо хтось із вас... ХОЧА Б ХТОСЬ ІЗ ВАС посміє словом чи тим паче ділом образити її - я одразу виганяю ту людину з нашої команди, забираю його коня, бо він не його власність, а команди, і тоді хай та людина лишається тут в цій глуші і вибирається як завгодно. Мене вже його доля не буде гребти! - суворо закінчую окреслюючи всіх відповідним поглядом.

Всі немов старалися показати своїм виглядом що повністю та цілковито згодні зі мною. Та по обличчям бачив що радим не був ніхто.

- Ох... - важко зітхнув - Я не вимагаю від вас лицемірства, зайвих та не щирих компліментів в її сторону, а просто поваги. Такої ж поваги як і до мене! І той хто виявиться найменший прояв зневаги до моєї дівчинки - той виявить зневагу і до самого мене. Вам все зрозуміло?

Всі кивнули.

- Добре, можете йти по своїм справам але не далеко, не забувайте що тут легше заблукати. Ці землі не є знайомими для нас.

Всі розійшлися, а я один залишився задумались про те що буде далі... Наче добре так та спокійно на душі бо вона прокинулась, але тоді чому ж тривога невеличка посіялася щойно в серці?

Швидко дременув до неї в кімнату. А раптом сталося що за ці 5-10 хвилин?!

Перед очами знову повстав той спогад коли вона хотіла робити скло вікна та ним порізати себе. Стало ще більш неспокійно. А хто його зна що зараз може бути в голові дівчини яка три роки морила себе голодом та жила невідомо мені як весь цей час...

- Анджеліко?! - вриваюся і бачу як вона лежить в точності так само як я її й залишив, змотавши теплою ковдрою немов дитину.

Заспокоююсь... Та чомусь відвернула від мене голівку до стіни так щоб я не бачив її прекрасного личка.

- Що таке? Вже встигла образитися на щось? - говорю більше жартома ніж всерйоз та повільно підходжу ближче до ліжка, не забувши цього разу замкнути двері на ключ щоб не заходили тут всякі.

- Б-Бруно... - тихо бурмоче.

- Що? - сідаю на ліжко, а вона і досі не обертає до мене свого лиця.

- Ви-вибач...

- Ох, я говорив тобі, ти не маєш вибачатися ні за що, люба! Обернися.

Повільно та нерішуче та тендітна білявка показала мені свої різнобарвні очі, половину лиця вперши в подушку.

Очі знову мокрі...

- Ти знову плакала? Злякалася? Ну я наче довго не був і швидко повернувся - погладжую її голівоньку, яка настільки м'яка немов хмаринка через ті пухкі та дуже кудряві локони.

Так і хотілося гратися з її волоссям, плести щось з нього чи просто зав'язати у хвіст. Мабуть якби у неї були молодші брати чи сестри то для них її волосся як у Рапунцель - просто рай для ігор.

- Я... Н-нічого страшного.

- Якщо нічого страшного, то чому плакала знову?
...

Не хочеться щоб він постійно заспокоював мене від сліз чи думав про мій стан. Я вже як обуза а оце ще більше погіршує ситуацію. Та й що я йому скажу? Плачу бо одні з твоїх лицарів просто сказали свою правдиву думку про мене і я знову не хочу жити? Аж цікаво навіть стало як би він відреагував на такі мої слова, але точно не позитивно в мою сторону. Мабуть просто вкотре подумав би що я "розбещена герцогиня" чи ще щось таке. Всі ж мене тут такою вважатимуть, чи не так? А сказати правду, що батько мене бив і ніколи ні у що не ставив - боялась. Тому краще що я можу зробити це хоча б постаратися не створювати нікому ще більших проблем.

- П-плакала, бо... Щ-щось в око по-попало.

Зовсім не правдоподібна відмазка?

- Ладно, потім розкажеш - важко зітхає.

Відчуваю як погладжує мою спину. Його долоня відчувалася такою великою на ній.

І тут в моїх очах знову повстала та непристойна картина в нашу першу ніч... Просто через його велику долоню згадала це і так соромно стало. Почервоніла і зарилася в подушку лицем ще більше. Все ж таки мені не вистачало "цього" виходить...

- Ахах, що таке? - несподівано трохи посміявся.

Мабуть смішною виглядала та точно не в хорошому сенсі цього слова...

- Як ти себе зараз почуваєш? Нічого не змінилося? Все добре?

- Т-так...

Згадала слова тих лицарів. Краще по скоріш вирушати, бо довго вже чекають!

- М-ми можемо вже ви-вирушати, Б-Бруно.

- Можемо? Ти жартуєш? Ти буквально недавно прийшла у свідомість і вже хочеш їхати?

- Н-ну... Т-так, а ч-чого чекати? І де ми в-взагалі?

Давно вже варто було це спитати.

- Спершу я звичайно хотів тебе одразу до себе повезти, але оскільки ти втратила свідомість було б необдумано та небезпечно везти тебе в такому стані аж до моїх земель, тому й вирішив зупинитися в якомусь селі. Тут нас люди радушно прийняли, дали житло всім лицарям і харчі. Я хотів заплатити та сказали що це все безкоштовно, мовляв герої повернулися з походу.

Я була вражена добротою людей. Все таки лицарів всі наші люди люблять та поважають. А мені пощастило зірвати такий добрий шмат доброти тільки тому що я тепер дружина наймогутнішого лицаря.

Та я знову мимовільно почала оглядати кімнату. Пил був повсюди на дерев'яній підлозі і те павутиння... Фе... Ну не звикла я до таких умов що поробиш... Понюхати лиш зараз подумала свою подушку та перину. На диво не тхнуло старістю чи брудом від них. Ну хоч все для ліжка чисте.

Раптом зупиняюся з тим нюханням, помітивши його дивний погляд на мені. О, ні... Ну от нащо?! Нащо при ньому почала таке??! Назве мене розбещеною зараз чи в думках точно.

- Розумію, що тобі не звично перебувати в таких умовах - встає чомусь з мого ліжка і я тривожуся - Але це село було найбільш підходящим щоб заховатися від твого батька.