19

- Мабуть, я дарма сюди приїхав...

- Що?! Ч-чому, Бруно?!!

- Ти така потвора стала. Вся зсохлася. Раніше принаймні на людину була схожа, хоча б трішки, а тепер... Я ледве впізнаю в тобі людські риси.

І так огидливо дивився на мене та моє тіло в напіврозстібнутій сукні.

- Н-ні! - ридаю - Бу-будь ласка! Да-дай мені час, Б-Бруно! Я о-обіцяю, що н-наберу вагу коли поїм б-більше!

- Ні - сухо відповідає та, розвертаючись, іде.

- ПО-ПО-ПОЧЕКАЙ!

Я намагалася його наздогнати, але велика чоловіча постать невблаганно зникала з мого поля зору.
...

- Н-Ні БУ-БУДЬ Л-ЛАСКА! - верещу, різко підійнявшись спиною з ліжка.

А? Що? Де це я зараз лежу?

Оглядаючись по сторонам, не побачила нічого схожого до інтер'єру свого "дому".

Все було трохи пошарпаним. Старі дерев'яні стіни. Де-не-де павутиння по бокам та пилюка.

Ох... Я звичайно не була розбалувана, як Вікторія, але навіть мені стало гидко. Мабуть тому, що мою кімнату кожен день прибирали та мили служниці.  Все ж, як би мене не любила моя сім'я, а батько наказував геть кожну кімнату протирати до блиску, бо просто божеволів від ідеальної чистоти повсюди. Тож, мабуть, через те, що я виросла у таких стерильних умовах, зараз мені хотілося просто вибігти звідси та чкурнути кудись в ліс, вигляд на який простягався з відчинених вікон з дерев'яною рамою, пофарбованою у типу золоту фарбу. Я, звичайно, не розбиралася як зрозуміти, що вона штучна, а не зі справжнього золота, але якщо тут такі умови, то точно не як у нас справжня така була фарба. І зі срібла теж була, пам'ятаю, у кімнаті Вікторії.

Ох, коротше... Краще заплющити очі, доки мене не знудило від цього жаху!

Ну і жахіття мені наснилося щойно... Але через цю тотальну антисанітарію, я від шоку навіть на мить забула про таке "чудове" сновидіння.

- Б-Б-Бруно? - нерішуче кличу напівшепотом.

Та ніхто не відкликається з-за закритих дверей...

Ох, де ж він зараз?! А раптом... А РАПТОМ ЦЕ БУВ НЕ СОН І ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО Я СТАЛА ЩЕ БІЛЬШ ПОТВОРНОЮ, ВІН ЗАЛИШИВ МЕНЕ У ЯКОМУСЬ КРІПАТСТВІ??! Типу зжалився, щоб батьку назад не віддавати, але й подумав, що, мовляв, куди мені цю гидку жабу брати? Залишу її тут у рабському кріпатстві...

Ох-х-х... Це дійсно схоже на ті умови, в яких сплять кріпаки! Принаймні я так думаю... Сльози повернулися на очі. Нервово стиснула ковдру в пальцях, якою було закрите все моє жахливе тіло.

І, ні, мене навіть не засмучує те, що я кріпачка. Мені якось байдуже на це. Більше болить душа, серце та розум від усвідомлення того, що я ЗНОВУ буду жити без нього, але тепер взагалі без жодної надії побачитися знову!!!

Я не витримала та згоря простогнала прямо в повітря, а не в подушку, щоб приглушити звук хоча б трішки.

Байдуже... Це кінець! Це просто кінець! Я пропала! Я пропаща людина! Без нього я не хочу жити взагалі!!!

Аж захотілося розбити скло вікна та перерізати собі шию скельцем від нього... Воно так звабливо виблискувало мені на сонці. Я почала підсуватися на ліжку ближче до чарівного віконця, яке подарує мені нове життя.

Я немов почала марити... Здавалося, що воно рухається, не даючи мені доторкнутися до нього.

- Ох, ну дай же мені вбитися, чарівне скельце... - дуже тихо шепочу і навіть не помічаю, як вимовляю це без заїкання.

Я і так сходила з розуму, подумавши, що він загинув, але... Гірше його смерті може бути лиш одне - не бачити його ніколи, хоча він живий. Втратити його прихильність через свою жалюгідність і знати, що він уже з кимось іншим, а не зі мною... Це дійсно те, що може звести мене з цього світу...

А-ха-ха-х!!! А я як наївна дурепа чекала його всі ці роки, молилась кожен день за здоров'я та тримала шлюбну вірність! І для чого?!! Краще б вже тоді здохла і все!

"Йди сюди вже, те дране вікно!" - сичу в думках на нього, вперше вискочивши з цього ліжка.

- ЩО ТАКЕ?! ЩО СТАЛОСЯ?! Я ЧУВ ТВОЇ СТОГОНИ, АНЖЕ... Ліко... - з більш тихою паузою після крику вимовив той приємний голос, мабуть, тому, що побачив мене біля вікна з долонями, які обхопили його відкрите з обох сторін подушечками пальців - Що... Ти робиш?

- Я?!? Ам... НУ... Ем... Я... ТИ... - я все ніяк не могла підібрати висоту голосу і то вигукувала, то тихіше говорила...

Звичайно ж, це для мене такий шок був, щойно я побачила його вже втретє за своє жалюгідне життя... Він повернувся? Він правда повернувся? Чи може це вже знову мара якась?! Я не знаю, я вже зійшла з розуму і бачу якісь галюцинації з сяючим райдужним вікном, що рухається по стіні саме по собі, а тепер... А тепер вони ще й принесли мені самого Бруно в кімнату у такій гарній сорочці...

АХ... МОЯ ПІДСВІДОМІСТЬ! НАВІТЬ ТИ ЗНУЩАЄШСЯ З МЕНЕ?!! ЧОМУ?! ТИ ТЕЖ МЕНЕ НЕНАВИДИШ? ЧОМУ? ЗА ЩО? ЗА ЩО ТИ ТАК ЗІ МНОЮ?!! ВСІ МЕНЕ НЕНАВИДЯТЬ? ВСЕ ЖИВЕ ХОЧЕ, ЩОБ Я НАРЕШТІ ЗРОБИЛА ЦЕ, БО НЕ ЗАСЛУГОВУЮ НА ЖИТТЯ?!!

Я просто закричала в істериці та зі сльозами вже почала бити по склу кісткою свого ліктя з усієї сили.

- Анжеліко, що ти твориш?!! - чую його крик, немов підбігаючий до мене ззаді.

- А-А-А, ВІ-ВІДЧЕПИСЯ ВІД МЕНЕ! В-В-ВІДСТАНЬ! В-ВСЕОДНО ТИ ПРОСТО МОЯ МАРА!

- АНЖЕЛІКО!!! - раптом дуже міцно та сильно здавлює мої руки, обійнявши ззаді моє тіло.

Я стала повністю скована у рухах і не могла й поворухнутися як би не старалась.

- Ах... П-ПУСТИ!

- Заспокійся, Анджеліко! Чому ти думаєш, що я твоя мара?

- Т-Тому що... - хапаюся за його руки на моєму животі в надії відірвати їх від себе, але не вдається теж - Ах, т-тому що...

- Не витрачай сили даремно. Я все одно набагато сильніший за тебе, тим паче зараз коли ти така слабка - шепоче ззаді на вухо і я відчуваю його вуста, які немов просочились крізь пасмо мого густого волосся - Скажи, чому я не справжній? Ти ж зараз чітко відчуваєш мене на собі фізично, чи не так?

- Ох...

  Так добре... В його руках. Будь ласка хай він обіймає мене так вічно.

- Я... Н-Ну... Т-тому що...

Стоп, а раптом це не Бруно, а... Може чорт?!