18

   Я важко розплющила очі. Сонце разило їх. Хтось відкрив атласні штори у моїй кімнаті повністю навстіж.

- А? Щ-що... Д-де я?

   Може я вже на тому світі, бо світло надто яскраве...

- Пані? Ви як?!! Я знайшла вас непритомною в кладовці! - раптом почала чути тривожний голос якоїсь жінки.

   Це виявилася служниця, але не та сама, що закрила мене там, врятувавши.

- З-знайшла ме-мене?

- Так. Що з вами сталося? Чому ви були там? Пані... Ви що хотіли себе вбити?

- Що?! Н-ні... - намагаюся встати з ліжка та в голові одразу ж запаморочилося і я впала назад на подушку - Т-тато мене б-бив по го-голові поки я спала?

- Ні, він до вас не торкався - вона раптом виходить з кімнати.

- По-почекай! Ти куди?!! - кричу більш рішуче останнє - Н-не йди прошу!

   Я почувала себе якимсь безпомічним мішком, який не міг взагалі зрушити з місця.

- Ваш батько наказав не випускати вас поки з кімнати - суворо вимовила, замкнувшм двері з іншої сторони.

   Я залишилася одна... Що? Але чому? Не випускати?! Я буду покарана? Чи це вже покарання?

- Де ж вона... - раптом чую приглушений голос за іншою стіною.

   Він був до болю знайомий...

- Б-Бруно?! - тихо та нерішуче шепочу на ліжку.

   Я знову збожеволіла? Знову мені здається, що це він, але це хтось інший?

- Ні... Її нема - знову чую за стіною тихий басистий голос, від якого моє серце уже почало битися скоріше.

   Закричати?! Це ж він! Це точно мій чоловік!

- Пане Камільє, вам не було дозволено заходити сюди! - раптом чую крик служниці, яка закрила мене в моїй кімнаті через наказ батька і... І точно зрозуміла, що це не мій сон і не якась мара.

   НІ! ЦЕ РЕАЛЬНІСТЬ!

- Б-Б-Бруно... - ледве вимовила, голос знову защемило як у тій кладовці.

- Добре, вибачте, я вже виходжу...

   О, ні... ВІН ЗАРАЗ ПІДЕ! Знову піде та залишить мене одну! Ах... Що ж робити ?! Намагаюся ворушитися, та встати взагалі сил нема.

- ЩО ЦЕ БУЛО?! - викрикує він за стіною, почувши як розбилась скляна ваза, яку я зі всієї сили жбурнула у ту стіну, з якої чула його прекрасний голос.

- Ох, та це мабуть служниця якась новенька щось кинула випадково. Таке буває. Не переймайтеся та виходьте. Пані Анджеліки все одно немає зараз в маєтку, ну вам же сказали!

   Жаль, що немає тої служниці, яка закрила мене в кладовці... Вона б єдина мабуть крикнула йому, що я тут. Почала чути голосні чоловічі кроки та якесь бряжчання металу за стіною. Лицарські обладунки?! Він що виходить з тої кімнати, яка біля моєї?!! НІ! ТИ НЕ МОЖЕШ... ПРОШУ!

- Бла-Благаю тебе, Бруно, не йди... - шепочу і відчуваю, що голова паморочиться навіть коли я просто лежу головою на подушці, а холодні щоки вкриваються гарячими сльозами.

- Ну все, ви точно виходите?

- Угу... - чую його тихе.

   Раптово мої двері відлетіли в бік. Просто відлетіли! Я здригнулась на ліжку.

   Хтось вибив двері... Я вперше бачила таке.

   Несподівано в моєму полі зору з'явилась велика засмагла постать у металевих обладунках та з довгим мечем в правій руці. Він стояв далеко при вході. Мій зір погіршився сьогодні як і рівновага. Ця велика та така недосяжна постать просто розпливалася в моїх очах.

- Анджеліка?!! - вперше заговорив після кількох секунд мовчанки.

- Ц-Це... Ти? - шепочу.

- Пане Камільє, я ж казала, що вам не-...

- "НЕ МОЖНА ЗАХОДИТИ"?! А ЩЕ ТИ КАЗАЛА, ЩО ТУТ НЕМАЄ МОЄЇ ДРУЖИНИ! - різко перебиває її, немов рикаючи тим криком.

   Згадала як він точно так само нагримів на служниць коли вони почали ображати мене стосовно моєї весільної сукні... Його голос все такий же... Ах...

- Ал-Але, пане Кам-...

- Забралася негайно з мого проходу, інакше я розсічу тебе цим мечем прямо зараз!

   Її розпливчата постать одразу ж зникла, чкурнувши кудись.

- Анжеліко?! Ти як?!! - чую як брязчить його меч, який він жбурнув на підлогу коли підбігав до мене.

   Ох, підійшов уже так близько... А я все одно не бачу його лиця... Аж плакати захотілося від цього. Я хочу побачити!

- Б-Бруно... - вже ледве вимовляю шепотом.

   Я відчуваю запах його тіла... Невже це все? Невже це дійсно все?! Все те жахіття закінчилося і він зараз забере мене до себе в замок?!! Благаю щоб так... Я зроблю все що захоче...
...

                                                                            Бруно

   Щойно все закінчилось, я одразу ж поїхав до маєтку Моне без перепочинку. Назад поверталися 3 дні. Вся команда хотіла мене ледь не вбити за, те що я часто не давав їм перепочинку в дорозі назад, але... Мене вже нічого не хвилжвало. Я просто хотів її... Побачити її...

   Щойно в'їхав у той маєток, мене одразу ж зустріли всі служники та служниці такими перестрашеними поглядами немов би я привид або мертвець який ожив.

   Пхах! Ну звичайно ж! Моне давно мене до мертвих приписати мав! Не здивуюсь якщо вже панахиди хтось проводив по мені...

- Ви куди це? Вам сюди не можна!

- Пане Камільє, ви чого це?!

- Хей, ви чуєте?!!

   Та пішли вони всі! Байдуже обходив усіх, а моментами й відштовхував надто надокучливих.

- Так-так-так... Де ж була її кімната? - тихо бурмочу, вглядаючись у поверхи.

   Згадати ще б... Це ж було 3 роки назад, коли я заходив до неї та ніс її туди непритомну на ліжко.

- Ви оглухли чи що?!! Я ж кажу, вам сюди не можна!

- Пан Моне зараз в маєтку?

- Ні...

- Ммм, яка благодать)

- Що?

- Кхем, а вона?

- Хто?

- Жінка моя!

- А... - аж замешкалася нервово служницяі всі навкруги біля неї.

   Що ж це з ними?

- В мовчанки зі мною вирішили пограти? Краще вбережіть мене від гріха по далі, щоб не полетіла голова зараз з ваших плеч! Де. Моя. Дружина.