17

ПІДПИСУЙТЕСЬ, ЛЮБІ МОЇ

   Я повільно підійняла заплакане лице, але нікого не побачила. Хто б це міг дивитися на мене тут? Праві були служниці, я можу потрапити у неприємності! Варто вже вийти звідси та знайти їх.

  Стоп, я одна?! Я ОДНА!

  Оглядаюсь по сторонам і розумію, що вперше в своєму житті я не вдома і одна! Повсюди стільки натовпу...

  Повільно встаю і помічаю, що якийсь чоловік дивно дивиться на мене. На ньому був чорний капішон. Я злякалася, побачивши як він повільно сунувся на мене.

  Почала бігти як раптом заціпеніла, почувши в натовпі тихе:

- Анджеліко Камільє!

  ЩО?! Звідки він знає мене?!! Та ще й звернувся до мене не як до Моне, а як до... Камільє! До мене ще ніхто ніколи не звертався по прізвищу мого чоловіка. Щойно Бруно зник - всі так і продовжили в маєтку "Анджеліка Моне", немов би ніхто не бачив ніколи нашого з ним весілля!

  Зупинившись, я обернулася до того чоловіка. Якщо він знає хто я, та ще й, що тепер являюсь "Камільє", то... Можливо... М-можливо це той про кого я думаю...

  Так і хотілося викрикнути: "БРУНО?! Це ти?!?" Але ледве змогла спинити себе. Я вже збожеволіла від горя! Це не може бути він. Про його прихід з походу мали б зробити голосне оповіщення по всіх вулицях міста!

- Х-х-хто ви?! - ледь чутно вимовляю, заїкаючись.

  Він стояв у п'яти метрах від мене. Натовп не давав йому пройти у мою сторону. Я намагалася розгледіти лице, але все марно. Чорний капішон був довгим і прикривав усе обличчя.

  Несподівано він зміг пропхатися до мене крізь натовп, зробивши це так легко та дивно, немов не людина.

  Зблизька я помітила, що на капішоні як і на всьому його одязі були білі надписи. Це уривки з  Біблії. Монах?! Я вперше бачила монаха. Але тепер принаймні розумію, що це не той про кого я подумала... Ох... А на мить в мені дійсно запалилась надія, що...

- Ти чому така сумна і в чорному вся? В монахині теж хочеш податися? - жартома питає чоловік, раптово знявши свій капішон, і я побачила, що він був дуже старим.

  Щось було неземне в його посмішці. Щойно я побачила його лице вся душа немов пробралась великою радістю, яку я не могла контролювати.

- О-о-ось! Тепер бачу посміхається дівиця - продовжує радісно той.

- Хто ви, дідусю?

  Чому мені так добре стало? Немов би я отримала радісну вість.

- Хто я - не має значення, доню. А ось що дійсно має, так це - твій стан зараз.

- М-мій стан?

- Угу. Чому ти в чорному та з чорною вуаллю на лиці? Ти думаєш, що овдовіла?

- Ну... Т-так. Мо-можливо.

  Він загадково всміхається.

- Що? В-ви щось зна-знаєте?!!

- Готуй святковий стіл, Анджеліко - несподівано вимовив той та просто почав іти кудись по далі від мене в натовп.

- Щ... Що?! ХЕЙ! В-ви куди?!!

- Я поспішаю, вибач, забув, що маю зустріч - сказав той старецб так немов би ми старі знайомі і мали зараз говорити.

  Але я дійсно хотіла такого співрозмовника, бо відчувалося, що він багато знав.

- Б-Б-Бруно ж... Живий?! - пропихаючись крізь натовп гостей молодят, говорила я. Та все одно здавалося, що чернець уже далеко і я не зможу наздогнати його.

- Я не можу говорити прямо таких речей, але думаю ти і так все вже зрозуміла. Головне лиш знай, що Бруно заслуговує твоєї безсумнівної довіри так само сильно як і ти його - сказав той трохи суворо, немов би злегка вказуючи мені на те, що я посміла сумніватися у його подружній вірності мені.

  Мимовільно почервоніла та збентежилась.

- Д-добре!

- І щоб там не сталося, що б ти не почула про нього сьогодні - не вір! Це все говоритимуть злі язики, які тільки й хочуть розлучити вас. Ваш шлюб багато кому встане кісткою в горлі, тому ти маєш бути готова до різних пліток та дивних нещасних випадків.

- ЩО?! П-про що ц-це ви?!! - крикнула знову трішки голосніше та він зник неначе просто випарувавшись кудись у тому натовпі.

  При тому всі люди різко повернулися до мене після мого крику та дивилася так немов би я кричала в пустоту, а не до когось конкретного.

  Де ж він?! Ні! Цього не може бути! Цього просто не може бути!!! Невже він міг ось так взяти і провалитися в нікуди?! Я ж бачила його щойно у кількох футах від себе і раптово він зник так швидко, що я навіть не помітила, в який момент той вибіг з собору...

  Та хто б цей чоловік не був, я відчувала серцем, що вірити йому потрібно. Не просто можна, а потрібно!

- Пані?!

- О, слава Богу, ви тут!

- Ми вас так довго шукали!  - говорили, сильно захекавшись три служниці, а інші мабуть ще добігали.

  А я стояла в заціпенінні від шоку, ніяк не реагуючи на них.

- Пані? З вами все добре?!

- Ви мене чуєте?

- Чому ви так дивитесь?!

  То це що виходить... Він вижив?!!

- Куди ви знову біжите?!!

- Д-додому! - трохи прикрикнула, сама й не вірячи, що сказала зараз це слово.

- Що?! Додому?!! Після всього, що вона там наговорила щойно не боїться вертатися? - почула шепіт однієї з них.

  Та мені вже було байдуже на те, що зробить зі мною батько. БРУНО! Там має бути Бруно!!!

  Панахида відміняється! - радісно подумала та викинула плетену корзинку з квітами у траву поки бігла.

  Вітер роздув їхні різнобарвні блакитні пелюстки і вони немов окриляли мене ззаді, підносячи вище, поки я бігла, знову ні на мить не зупиняючись.

- Пані! Ох-х-х, ну почекайте нас, трясця!

  Треба перевдягтися до його приходу! Зняти це чорне плаття та чорну вуаль вдови і... І очікувати повернення.
...

  Щойно забігла у наш двір, коли мені відкрили ворота служники, та почала оглядатися по сторонам. Ну, ще поки не має. Ще поки не прийшов... Минулого разу він приїхав на кареті і вона стояла тут в дворі, але зараз він приїде на коні.

  Може перевірити конюшню на наявність нових конів?! Ні... Який сенс якщо я все одно не знаю як виглядає його кінь. Ох, просто зайди всередину, Анджеліко!