16. Після трьох років...

- Пані Анжеліко? Хей? Ви що заснули? - лагідно питає одна з моїх служниць.

- Ммм... А? Щ-що?! - здригаючись, підіймаюсь і розумію, що заснула вдень за своїм робочим столом у кімнаті.

- Ви знову погано спали вночі?

- Т-Так...

- Вам зовсім не варто так побиватися за пана Камільє. Цим ви ж ні йому, ні собі не поможете - продовжувала без насмішок говорити вона.

  Я досі не розумію чому після від'їзду Бруно вони дійсно продовжили поводитись зі мною добре... Компліментів чути не доводилося і далі чи чогось хорошого, але принаймні не насміхалися, не потурали за все підряд як у дитинстві, не доводили більше мене до сліз, але мені для цього вистачало Бруно.

"О, де ж ти, Бруно?! Минав вже рік... І другий... Й третій... Цьому здавалось не було ні края, ні кінця" - просто так записувала свої думки на одному з великих листів паперу, що батько закупив з Японії, бо там він найміцніший і важче рветься та псується.

- Пані, ви знову нічого не їли?! - трохи прикрикнула, але більше від здивування, ніж гніву, поки зазирала у мою тарілку на столі біля письма.

  Я байдуже продовжувала писати пером та лиш кивнула їй у відповідь.

- Ну не можна ж так побиватися! Ваш чоловік не буде радий якщо, повернувшись побачить вас в такому вигляді! Ви дуже схудли та поблідли! Хочете знову захворіти як було недавно?! Ну ж бо! Їжте! - підсовує до мене повільно талілку ближче, через що я змушена перервати своє писання.

- Я н-не хо-хочу їсти...

- Невже вам байдуже якою вас побачить чоловік коли повернеться?

  Ох... Такі її переконання змушували мене поїсти хоча б трішечки більше лише в перший рік очікування, а вже на другий і третій - не виправдовувало нічого. Ніякі їхні вмовляння. У мене просто пропав апетит. Я дійсно протягом цих трьох років з кожним днем поступово немов все більше і більше переставала відчувати смак їжі. Усе мені здавалося таким не смачним або просто ніяким... Я лиш хотіла щоб він повернувся! І все! Це все чого я хочу, але цього не відбувалось!

  Ком проступив у горлі. Здавалось от-от заплачу знову. Тільки не на папір! Вся моя пряця піде коту під хвіст.

  Я завернула великий папір у тонку трубочку та пов'язала його блискучою блакитною стрічкою з атласу. Відставила у бік щоб не намокнув від моїх сліз.

- Пані...

- За-залиш мене прошу.

- Добре...

  Я вже вкотре буду пересилати лист в нікуди, тому що точно, знаю що він його не отримає, а може й отримає, але спеціально проігнорує... Та я все одно вперто й відчайдушно продовжувала їх писати неначе мала дитина, яка не розуміла очевидних речей!

"Він не любив тебе ніколи!" - голос моїх сумних та тривожних думок немов пожирав мене зсередини всі ці роки...

  Але я дійсно не маю жодних підстав думати, що була для нього хоча б трішечки... Важливою! Тоді був день нашого весілля, і він мусив грати роль щасливого нареченого. Хто зна  може Бруно вже давно завершив цей похід, але вирішив нікому не повідомляти про це і зараз десь собі вештається, розважаючись з іншими жінками, а я тут надриваюсь та страждаю морально й фізично (від батька теж).

  Та як би там не було я просилась в батька до церкви, щоб помолитися за нього в поході, і він на диво пускав мене. А я ж раніше до цього весілля ніколи не була за межами нашого маєтку! Ніколи раніше не дозволяв мені, а тепер на нього щось найшло. Може дійсно шкода йому стало, що я як його дочка маю таку велику скорботу по своєму чоловікові, якого вже так давно нема і НЕВІДОМО чи він живий, чи мертвий!

  Тож протягом всіх цих років я виходила зі служницями три рази на тиждень до церкви. Це завжди була одна й та сама, але саме сьогодні мені вдалося вблагати тата пустити мене в той собор, в якому була наша церемонія вінчання. Хоч щось буде хороше в житті. Нахлинуть теплі спогади про наш перший поцілунок, який відбувся в цих стінах; про те, як ми стояли тут і він дивився так на мене; про те, як ніжно взяв мене на руки й виніс звідси і так далі.

- Ви вже збираєтеся?

- Угу.

- А не зарано?

- Не хо-хочу з-запізнитися на сл-службу.

- Але ще ціла година до початку, а ми живемо не так вже й далеко від того собору - говорила служниця.

  Мені зайвим не буде посидіти там довше. Все ж не тільки у спогадах діло. Храм був єдиним місцем, в якому я хоча б на мить забувала про всі свої переживання та скорботи. Сидіти там було так добре, стояти теж, і на ногах, і на колінах. Де б я там не була, в якій частині - а все тіло та душа немов співали разом з Ангелами.

  Зібравши все необхідне для молебну й панахиди (за мою покійну маму), я вийшла на перший поверх з десятьма служницями. Так, самій здавалось, що це забагато, але батько завжди наполягав чомусь на такій цифрі.

- Хоч і-іще до-довго до служби, але ва-варто вийти р-раніше про в-всяк ви-випадок - відповідаю служниці.

- Добре, як скажете... Але може хоч перед виходом поїсте?

  Хитаю головою, виходячи з кімнати.

- Тоді випийте води хоча б! - біжить за мною слідом зі склянкою.

- Ох, до-добре... Дякую - тихо бурмочу, сьорбаючи.

  Вода - це єдине, що я дійсно вживала без перестанку всі ці три роки, тож мабуть тільки тому й вижила з такою малою кількістю їжі.

- Як ду-думаєш, б-батько... Йо-його немає з-зараз в кори... Ко... Коридорі? - стало ще важче говорити ніж зазвичай, бо вже чула чиїсь кроки ззаді себе та злякалася.

  Служниця не відповіла мені, а трохи злякано вклонилася комусь, хто був за моєю спиною. Точно він!!! О, ні... Повільно обертаюся і ноги вже підкошуються та тремтять.

- Привіт! - чую радісний голосочок і бачу перед собою Вікторію - Ну як ти тут? Досі сумуєш за своїм ненаглядним, а-ха-х? - хіхікає і радісна така чомусь... Більше ніж зазвичай.

  Підозріло...

- Н-ну... Т-так т-трошки.

  Нервово стискаю ручку плетеної корзинки у своїх пальцях.

- Ой, та яке там трошки? По тобі видно, що ти немов би вже на цвинтар зібралась, при чому не для того щоб провідати могили.