10. Очима Бруно Камільє

   Я - Бруно Камільє.

  Той, хто ще бувши малим 16-літнім хлопчаком втратив геть усе... Дім, батьків, сестру... І все це завдяки...

  ЗАВДЯКИ АЛЬБЕНО МОНЕ!

  Я ненавидів цього тирана з самого дитинства та обіцяв собі, що колись виросту у всіх сенсах цього слова! І скільки б я не втратив, кого б не втратив - в кінцевому результаті я поверну собі  усе що по праву належало мені!

  "Моне пошкодує про це! ВІН та вся його сім'я постраждає так само як моя!" - думав я до того моменту, як побачив його старшу доньку...
...

- Бруно, тобі ось листа передали! - волає один з лицарів під час чергового походу.

  Мій кінь ледь не стукнувся з його.

- Вйо, полегше, Мальміре! У нас запасних конячок нема! - спиняю свого, тягнувши за мотузки, поки сидів на ньому - До чого такий ґвалт влаштував?!

- Та ти ледь нас усіх не збив! - гнівно сичать на нього й інші лицарі на конях.

- Ви-вибачте - він був наймолодшим серед нас і часто сором'язливим - Щойно я просто побачився з одним лучником на коні, який сказав, що мав передати нашому командиру якогось важливого листа, але вітер зірвав його і я ледь зловив, а там...

- Ти читав мого листа?!! 

- В-вибачте, командир! Кажу ж це випадковість... Але там таке, що вам потрібно знати вже!

- Ох-х-х, давай уже його сюди!

  Вириваю в нього підходячи на коні.

  Читаю, читаю, читаю...

  Вчитуюсь аж щоб зрозуміти чи така нахабність взагалі реальна чи мені це вже сниться!

- Ого... Бруно, що ж там такого, що ти став аж таким злим?! - питає один з них, а я рву на тисячу дрібних шматків того драного листа.

- СВОЛОТА! ПІСЛЯ ВСЬОГО, ЩО ЗРОБИВ У НЬОГО ЩЕ СТАЛО ДУХУ ШАНТАЖУВАТИ МЕНЕ! - заревів на весь ліс так, що всі мої помітно злякалися.

  Не думав, що навіть вони інколи можуть побоюватись мене...

- Що там, командир?!!

- Йдіть далі без мене, а я вас дожену! Нехай Доньє виведе вас з лісу - ледве стримуюся щоб не залаятися знову та просто жену свого коня кудись у хащі.

  Треба побути на самоті та переварити те, що я щойно прочитав...
...

- Ти ж бачив той лист тоді?

- Так...

- То скажи, що там було?

- Ні за що! Командир мене тоді вижене зі строю назавжди! А мене ніхто не захотів приймати як новенького... Окрім нього.

- Ми йому не скажемо! Говори! Давно вже я не бачив його таким розлюченим та оскаженілим... Можливо Моне видав якийсь закон, що знову буде ущімляти права лицарів! Ми маємо право знати про це!

- Т-там все стосувалося лише нашого командира  Камільє...

- Справді?

- Угу... Його донька має вийти за нього прямо сьогодні...

- ЩО?!!

- Жабу мені в рот, ЩО?!

- Та він вже взагалі кукухою на старості літ з'їхав з глузду чи що?!!

- Тепер зрозуміло чому Бруно так взбісився...

- Але ж це не примусово?!
...

- ТРЯСЦЯ! АГХ! А ЩОБ ТЕБЕ, МОНЕ! - розрізував мечем дерева та кущі від гніву.

"Вітаю тебе, Бруно Камільє, спішу повідомити радісну новину - завтра ти маєш одружитися на моїй доньці! І перед тим як ти здивуєшся та встигнеш розірвати цього листа, знай, що якщо ти не підеш на цей шлюб - тобі на віки буде заборонено з'являтися на землях Ґамільтона. Чекаю тебе з дороги. Знаю, що твій похід уже підійшов до кінця!"

  АГХ, ТА ЯКИЙ ЖЕ ВІН #@$%! Безсоромний старий! Погрожує тим, що я по факту більше ніколи не зможу бути лицарем, а без цього і на хліб ніяк не заробиш! Навіть на воду! Без дозволю входу до його земель мені немає що робити...

  Лицарство після смерті батьків стало для мене усім! Це був єдиний засіб, який допоміг мені вирости до герцога, але навіть зараз я поки ще не такий могутній, як та тварюка!

  Повірити не можу, що я не стану чинити опір своєму ворогу в такій ситуації і слухняно складу лапки та поїду зараз же з походу до нього наче слухняний пес!!!

  Ненавиджу...

  Колись ти захлинешся у крові всіх моїх рідних яких убив, Моне!

  Я ще довго не міг прийти до тями... Почував себе знову таким слабким як в дитинстві...

  Повірити не можу! Мене бояться геть усі лицарі та злодії! Навіть самі дракони! Всі поважають мене та ніхто навіть не осмілюється викликати на дуель! Я відомий герой в очах народу! Про мої походи уже навіть почали складати легенди!

  І не те щоб та слава затьмарила мені очі, але... Я забув найголовніше! Забув з чого все це починалося і для чого! Головна ж ціль була не просто розбагатіти та стати відомим лицарем - а стати могутнішим за тирана Моне щоб була можливість помститися!

  І зараз моє ламке становище тільки дало мені зрозуміти, що по факту я мабуть і не добився нічого... Ні, НІЧОГО! Якщо НЕ можу досі чинити йому опір, то все, що я маю - це нічого!!!

  Кулак посинів від того, що бив ним по дереву.

- Ах-х-х... За що?! - кричу в небо - Гсоподи за що мені це?!! За що я маю одружитися на доньці свого ворога?!? Вона ж буже потішатися з мене та мого становища... Вона виявиться розбещеною бісячою герцогинею, в очі якої мені буде навіть гидко глянути...

- Кожен раз коли ми кричимо "Господи за що?" Та намагаємося протистояти і опиратися тому, що  підготував для нас Бог - завжди стає тільки ще гірше. Чинити лише по власній волі завжди - веде до неминучої загибелі.

- Хто тут?!! - різко оголяю меча та хапаю коня, готуючись застрибнути на нього в будь-яку мить.

  Оглядаюся по сторонам. Густі зелені хащі. Дерева. Кущі. Тиша. Нікого нема...

- Хто це сказав?! Ану виходь негайно! Я - найсильніший лицар всіх семи земель нашого краю!

  Прислухаюся і відчуваю що хтось підкрадається ззаді. Повільно направляю меч за спину, роблячи вигляд ніби потягуюсь.

  Ну давай, хах, нападай! Буде видовище!

  Та раптом взмахнув довгим гострим мечем, різко зіскочивши назад, як з-за кущів висунулась чиясь стара та немічна рука, що зсохлася.