6

 - Щ-щ-що? Ба-багато лихо-лихого? - від страху я почала заїкатися більше звичайного.

- Так - протяжно шепоче мені у вухо і я здригаюсь від мурашок.

- Ви-вибач, мені шкода!!! - нервово ковтаю слину.

  Він точно ненавидить мене тоді... Хоча тоді чому був такий ніжний на початку зі мною? І нагримів на тих служниць, заступившись за мене? Навіщо?!!

  Стільки питань, але чую, що вже не здатна видати і звук, бо він цілує мою шию та трохи дує по ній.

  Трясця...

- Ах-х-х... - мимовільно зривається від мене.

- Вау, тебе тепер так трясе знову... Дихання прискорилось - задоволено вимовляє.

  Невідомо, що саме зробив мій батько з його селищем... Може навіть спалив?!

  Тоді не зрозуміло чи зараз він отримує задоволення від того, що я налякана чи просто співчуває...

  До цього Бруно завжди намагався заспокоювати мене, а тепер - ні.

  ТО ОСЬ ЧОМУ ВІН ВИХОДИВ ЗІ МНОЮ НА РУКАХ ТАКИМ РАДІСНИМ!

  Помста! Це ж те, чого він зараз жадає найбільше, чи не так?!! Помста своєму ворогу через його доньку...

  Але це спрацює лиш якщо батько любить свою доньку, тому він знатно прорахувався. Тоді варто було йому взяти Вікторію у свої сильні лапи щоб дійсно насолити татові, а не мене! Але вже нічого не зміниш.

- Б-б-будь ласка... - тремтяче шепочу поки його губи опускаються поцілунками все нижче по моїй шиї - Я р-розумію все, хоч і не така розумна як і-інші. Бла-благаю, коли б-будете вби-вбивати мене, зро-зробіть ц-це ш-швидко...

  Тремчу вже сильніше і сльоза виринає з правого ока.

- Повільно вбивати тебе? - шепоче знову у вухо, вже не цілуючи шию - Для чого це мені?

- Д-добре... Р-робіть щ-що хочете...

  Надії нема на те, що в нього прокинеться милосердя до такої як я!

  Раптом Бруно підіймає до мого лиця свою велику засмаглу руку і я вже готуюсь до найгіршого.

  Ляпас? А може задушення? Можливо взагалі вирве язик, а тільки потім вб'є... Тремчу, закривши очі.

- Тихше, дурненька, тш-ш-ш - раптом відчуваю як гладить голову по весільній фаті.

- А?!

- Не плач. Ти не моя ціль. Розслабся - знову витирає сльозу своїм великим пальцем.

- Т-т-точно?!!

- Угу. Ну, все, не тремти так наче зараз -30°C на дворі.

- Т-тоді д-для ч-чого я вам потрібна?

- Дізнаєшся згодом, кришталику - несподівано знову м'яко всміхається, забравши всі негативні емоції.

  А я ще більше заплуталась...

- Ви вже виходите? - питає конюх, що віз нас.

- Так - рішуче відповідає блакитноокий, знову виходячи першим з карети для того щоб подати мені руку та допомогти вийти з дуже пишним платтям через не широкі двері.

- Зараз буде святкування? - питає мене.

- Щ-що?

- Твій батько для вигляду вирішував ще робити застілля, скликавши всяких людей чи все закінчилось вже після собору?

- Я... А, н-ну... Н-ні, не з-знаю.

- Не знаєш? Не вірю, що батько міг не розповісти своїй доньці наперед, що її чекає на власному весіллі. Тобі дійсно так важко сказати мені?

  Ті очі знову немовби хочуть пропалити в мені диру!

  Я вже не розумію, що відчуваю до нього...

  Моментами це спокій, а моментами - страх.

- М-мій батько міг. В-він дійсно н-не сказав мені...

- Я так розумію ти в сім'ї не найулюбленіша донька?

  Я не знала чи збрехати, чи сказати правду, але в цей же момент на щастя до нас підійшли служники батька та дійсно запросили в дім на застілля.

- Ох, прекрасно, ще тут чекати доведеться... - зовсім тихо буркнув той, але я почула, бо була близько.

  Чекати? А на що? Невже він сьогодні якось помститься моєму батькові?!!

  Я дійсно погана донька якщо мені хочеться прийняти його сторону, але... Дійсно хочеться.

  Невже Бруно правда не ненавидить мене та не хоче вбити?!

  Щойно ми увійшли всередину, він узяв мене за руку і я почервоніла від раптовості.

  Несподівано помітила Вікторію, яка наближалася до нас, та ще й зі своїм чоловіком...

  О, НІ... ЗА ЩО?!! БУДЬ ЛАСКА НЕ ТРЕБА ЦЬОГО!

- Приві-і-іт, люба! Вітаю тебе з весіллям! Нарешті ти вийшла заміж, я так сильно рада за тебе, сестричко! - підійшла близько та навіть обійняла і поцілувала у щоку.

  А я просто застигла як статуя... Це взагалі було не схоже на неї! Вона навіть ніколи не називала мене сестрою! Що вже там "сестричкою"! І тим паче ніколи не говорила так приємно та лагідно до мене, і ніколи не обіймала! А, і "любою" теж не звала...

  Мабуть це і є тим, що люди називають "лицемірством"...

  В якийсь момент під час обіймав, які ще й були довгими  а не короткими, вона шепнула мені на вухо: "Твій наречений здохне в перший же день цього походу і ти овдовієш)))"

- А?!? - розгублено видала я, а вона знову посміхнулася м'яко до нас обох, розірвавши ті обійми.

  Її чоловік пожав руку Бруно та теж щось побажав.

  Що це, трясця кошеної трави, було?!! Це ж просто був прокльон, чи побажання таке, чи вона реально знає, що з ним щось станеться в поході?!!

  Чесно кажучи, я йому не довіряю й досі, бо ми бачимось вперше сьогодні і вже одружені, але... Я б не хотіла щоб з ним щось сталося.

  Можливо... Можливо Бруно не такий вже й поганий якщо не хоче мститися мені тільки тому, що я дочка всім відомого жорстокого Моне.

- Ви ж і є та сама Вікторія Моне? - раптом говорить захоплено засмаглий, відпустивши мою руку.

  Він щось задумав... Я не сильна в розумінні людей, бо мало з ними комунікувала, але навіть така як я змогла збагнути це.

- Так, тільки тепер її прізвище - Альміре - вривається її чоловік.

- Ну що ж... Вікторія Альміре, чи не могли б ви просто сказати мені, що думаєте про рішення вашого батька стосовно скасування договору недоторканості?

  Я взагалі не знала нічого про політику нашого часу тож слухала далі, не розуміючи ні слова.

- О, ви про "недоторканість селищ"? - дуже дивно всміхається.