2

- Приємно познайомитися, Анджеліко - раптом ніжно промовляє той і пропалює мене сяйвом вогню своїх яскраво-блакитних очей.

  Волосся густе, пряме, темно-каштанове, майже як чорне. Вітер колише його своєю силою, роблячи там легкий ураган на голові, а він виглядає ідеальним навіть з ним!

  Проте... Попри те, що тон його голосу змінився і став наче більш м'якшим, а сам погляд все одно залишався доволі грізним та суворим на мені, через, що було не по собі.

- А вас як зва-звати? - намагалася не заїкатися хоч цього разу, але не вийшло і батько одразу кинув на мене гнівний погляд.

  Ох-х-х... Двоє вже на мене дивляться отак... Ну ладно він, а цей засмаглий чого? Вже возненавидів мене?!

- Бруно Камільє.

- Теж при-приємно познайомитись! - тихо видаю і здається немов би палиця батька от-от пробіжиться по моїй спині за це довбане заїкання.

  Поки говорила, доводилося підіймати очі догори, через його високий зріст.

  Бруно був надто великим... Ой, а руки! Руки то в нього які мускулясті! Ну це ж логічно, дурепа, він лицар... Має тримати себе у формі щоб боротися з чудовиськами та захищати наш край, могла б і здогадатися одразу, що в нього будуть такі руки та сильна тілобудова, але...

  Це значить, що мені кінець! Батько мій старий та трохи немічний уже, тому і гатить мене палкою, бо сил немає в руках самих. І бив мене лише до синяків завжди, А ОЦЕЙ ВЕЛЕТЕНЬ як вдарить! То все... З мого тіла з усіх боків, мабуть, фонтаном польється море крові!

- Чого ти так тремтиш немовби він якесь чудовисько?! - грізно шепоче мені на вухо батько, і я приходжу до тями.

- Д-да-давайте пройдемо сюди? - намагаюся спокійно говорити, проводячи його до нас у двір.

- Вибачте її, моя донька сьогодні трохи приторможена, виспалась не дуже добре - ввічливо додає старий, а голос так і видно, що намагається робити улесливим, від чого стає гидко.

  Ми мовчки у трьох дійшли до дверей нашого помістя.

  Батько відкриває і я одразу бачу мачуху, яка сидить за столом та чекає на нас.

  Стіл був повний усіляких дорогих страв, які я могла їсти та бачила не вперше, але... Мачуха не дозволяла мені багато їсти, бо говорила. що у мене занадто широкі бедра та занадто великі груди. Мовляв, скоро у найбільші двері не будеш влізати. Тому мабуть з років 16 я почала їсти лише два рази вдень і лише стільки, скільки вміщалося мені у дві долоні.

  Надто гладкою так щоб аж важко було йти через мою вагу, я себе не почувала ніколи, але їй видніше. Якщо всі завжди бачили мене не ідеальноюч то як я можу думати інакше про себе?

  І зазвичай я вже звикла їсти так мало, але щойно забачила той стіл, прокинувся чомусь звірський апетит... З чого б це раптом? Давно вже такого не було.

  Я довгий час уже і не дивилася за тим велетнем взагалі, але, підходячи ближче до столу, ми випадково зіткнулися один з одним пальцями рук, через що наші погляди пересіклися знову.

  Я почервоніла мовчала та не могла і слова проронити. ЦЕ БУВ МІЙ ПЕРШИЙ КОНТАКТ З ПРОТИЛЕЖНОЮ СТАТТЮ (якщо не враховувати старого батька).

  Що ж Бруно думає про мене? Ох, точно нічого хорошого...

  Після нашого чергового мовчазного споглядання одне одного, ми мовчки сіли за стіл, коли батько нас відволік, запросивши туди.

- Ми дуже раді вас тут бачити! - почала так само гидко-улесливо говорити до нього мачуха, від чого той навіть скривився на мить трохи, але потім змушено всміхнувся.

  Не приємно... Йому не приємно тут знаходитися! Мені кінець... Я буду винна, якщо він піде. Мене звинуватять, а потім знову закриють в кімнаті на три дні... І це ще у кращому випадку!

- Скажіть, важко, мабуть, бути лицарем ? - співчутливо запитує мачуха, а я вже й не помічаю, як починаю від нервів кусати свій ніготь на долоні.

  Чи важко бути лицарем... Вона це що серйозно?!? Звичайно, що важко! Що за питання то такі у неї раптом пішли?! Звичайно важко! Навіть я, одна яка світу білого не бачила та була немовби закрита кріпосна у власній домівці, знаю з сучасних романів та інших книжок, що вони там роблять! Ти ж маєш ледь не кожен день змагатися із такими сильними драконами! Потрібно їхати у походи, які можуть тривати 3 роки, а буває навіть і 10! Звичайно, що важко! Ну їй немає, що запитати ще чи як?!?

- Так, важко було усі перші роки, але з часом ти просто звикаєш до того всього і це стає для тебе звичною буденністю - спокійно відповідає.

  Нумо давай запитайся і ти в нього щось, дура!

- А в-ви... Скі... Ви...

  Він одразу ж обернувся до мене і я забула своє питання... Його погляд... Мені так страшно...

  Але батько мені цього не пробачить!

- А зі скількох р-років ви по-почали б-бути рицарем? - питаю, стиснувши аж до болю від нервів тканину довгої сукні на колінах усіма пальцями.

  Ну це вже надіюсь хоча б цікаве питання... Уф, але я все одно заїкалась як дитина! Мабуть я його вже бішу дуже сильно!  

- З 16... - знову спокійно відповідає і я помічаю як його сталеві як холодна лють очі розглядають моє кольє на шиї з червоними рубінами під стать кольору моєї сукні.

  Я взагалі не знаю чи підходила мені вона та цей червоний колір, бо перед виходом навіть не глянула на себе в дзеркало коли була одягнута повністю.

  Не хотіла дивитися... Не хотіла бачити те розчарування, від усвідомлення того, що навіть таке дорогезне плаття не могло прикрасити таку потворну свиню як я... От і розглядає мабуть ті рубіни, бо вони - це єдине, що зараз є гарного на мені...

  Від цих думок рознервувалася ще більше і аж відчула, що зламала ніготь, поки так сильно продовжувала стискати пальцями ту червону тканину.

- Ах... - тихо видала від болю та глянула під стіл.

  Там кров потекла... Дура!

- Щось не так? - раптом питає Бруно, а батько підозріло дивиться.

- Н-ні!!! Все про-просто чудово! Я у захваті, як в-ви змог-гли піти на т-такий подвиг аж з 16 років?! - говорила, посміхаючись розгублено крізь біль.