В дитинстві я завжди мріяла стати Попелюшкою. Мріяла так наївно та тупо, що прийде шляхетний лицар або принц на білому коні та врятує мене від... Моєї "чудової" сім'ї.
Але... Дні йшли, я дорослішала і досягла того віку коли потрібно вийти заміж.
Мене хочуть видати звичайно, що насильно. Моя воля в будинку ніколи не мала ніякого значення. За мене завжди вибирали геть усе батьки, і навіть те що я буду носити.
- Анджеліко! - кличе мене мачуха поки я вишивала у своїй кімнаті.
- Щ-що? - кричу, бо відчуваю, що вона далеко.
- Прийди-но сюди!
Одразу затремтіла, ще не вийшовши зі своєї кімнати, бо в більшості випадків коли вона говорила отак "прийди-но сюди", не пояснюючи для чого - значить покарати.
Уже зробила щось не так... Але що?! Я весь день сиділа в кімнаті та не заважала рідним спілкуватися з заможними гостями, щоб "не позорити" їх.
А може забула щось зробити?!? Та ні... Наче... Ох, серце прискорено та судорожно забилось у грудях...
- Я тут, пані!
Вона ніколи й не прагнула того щоб я почала звертались до неї "мамо". "Пані" їй цілком подобалось. Навіть дуже, бо це ж підкреслювало, що я нижче неї та її дочки!
- Скажи мені, що це таке?! - репетує як оскаженілий пес та кидає до моїх ніг якусь довгу металеву миску.
Впала вона дуже голосно біля мене, через що я здригнулась, а тілом не припиняла тремтіти.
- Це... Я... Не зн-знаю... - дивлюся собі на ступні, які біля тої миски на коврику.
- Говори не тихо, а чітко! Скільки тобі разів це повторювати, Анджеліко?!! - кричить ледь не в саму голову, підійшовши ближче.
Я не пам'ятаю своєї мами... Її не стало коли мені було 3 і батько завжди говорив, що це сталося через мене.
Він взагалі був не радий, що я народилася дівчиною. Зате, як в цієї жінки народилася від нього донька - батько був на сьомому небі від щастя.
Народження її відбулося коли мені було 8, і з тих самих пір, пригадую, він став до мене ще більш суворішим, бо тепер я не просто була "гірше всіх на цій Землі", ні, тепер я ще й була гірше самої Вікторії, а значить є вічна планка, до якої я маю йти, та до якої мене безкінечно будуть порівнювати зі всім батьки.
- Яка ж ти тупорила дівка! Ні на що не здатна сама! - раптом дає мені сильного ляпаса і я просто падаю на землю, як в дитинсті намагаючись оборонятися, захищаючись руками та готуючись до ще більшого нападу.
Тремчу із закритими очима. На диво після кількох хвилин мовчанки осмілююсь відкрити очі і бачу, що її уже нема.
Фух! Слава Богу пішла!
Що я зробила не так - не зрозуміла, але мене могли бити за будь-який проступок, бо я ні в чому не була такою ідеальною, як Вікторія.
Ні вродою, ні здібностями... НІЧИМ я не була такою як вона!
- Чого ти там розсілася на землі, лінива тварина?! - раптом кричить з вулиці батько і я підіймаюсь всім тілом дуже швидко від страху.
Рідного батька я боялась набагато більше мачухи. Вона могла всього лише дати ляпаса, накричати у вуха та покарати роботою до ночі, а він... А він так бив мене своєю палицею, яка допомагала йому ходити, що синяки на тілі у мене були ЗАВЖДИ.
Не пригадую жодного періоду свого життя коли б я ходила з абсолютно чистим тілом. Що в дитинстві, що зараз - є потворні сині плями та деінде шрами.
Моє сімейне положення було чимось схоже на попелюшку... Теж була мачуха та її дочка, хоч і одна, але батько рідний не помер, а був живий. Та, чесно кажучи, я б не засмутились якби він помер і довелося жити з мачухою лише. Вона б мене як попелюшку в казці - не била, а лише давала купу роботи.
А принца я б вже добровільно віддала її Вікторії, щоб вони пішли собі далеко та дали мені спокій у цьому маєтку... Якщо звичайно батько взагалі захоче переписати його на мене...
- Щ-що, т-тату?!! - заїкливо говорю, вибігши на вулицю - Гості в-вже пішли?
Його гнівний сивий погляд пробирав мене до кісток.
- Готуйся, Анджеліко.
- До ч-чого?
- Сьогодні прийде твій майбутній чоловік.
Я жахнулася... Це сталося! ЦЕ ТАКИ СТАЛОСЯ!
А я надіялася, що просто не доживу до цього дня від батькових побитттів!
Я ще не знаю хто він, але знаю, що ми гарантовано візьмемо шлюб...
- Тату, бу-будь ласка! - благала поки він кудись почав іти і я повільним хвостиком за ним ззаді.
- Не смій знову суперечити мені, мале дівчисько! - замахується палицею.
- Д-ДОБРЕ, Я ВИЙДУ З-ЗА Н-НЬОГО!!! - репетую на весь наш двір з переляку, закривши очі та нахиливши голову додолу.
- От і добре - не вдарив поки - І щоб я більше від тебе не чув цих: "бу-будь ласка"! Батькам краще значи, що потрібно їх дитині! Навіть якщо дитина в них така як ти!
- Угу...
- Йди приготуйся і... Що з твоїм лицем?! - раптом знову кричить.
- А що з ним не т-так?
- Твоя щока чому така червона?! Ти маєш бути ідеальною!
- Па-пані вдарила мене...
- Ти ще смієш її винною робити в своїй ліні та неуважності?!!
- Ні! Просто ка-кажу причину!
- Говори без заїкань, дурепо! Скільки разів я тобі говорив?! Тебе ніхто не візьме заміж якщо будеш мямлити постійно отак!
- До-добре... - дивлюсь вниз.
- Так би і вдарив тебе якби він зараз не мав іти сюди! Ти ні на що не здатна! Все вічно потрібно робити мені за тебе безголову! Іди на третій поверх. Служниці зараз підготують тебе. Скажеш іще щоб пудрою тобі замастили ту щоку.
- Д-добре...
Швидко побігла туди.
Я не пам'ятаю з яких років почала так заїкатися, але проблема в тому, що поводжу себе так не тільки з батьком, а й взагалі з усіма...
Серйозно, немає значення з ким я говорю: хоч з дитиною, хоч з дорослою людиною - я вічно буду заїкатись. Мабуть, це тому, що мене шугали з народження? Не знаю, але скоріш за все це просто через те, що я така чутлива та не розумна, тому й не вмію говорити нормально.
#408 в Фентезі
#61 в Бойове фентезі
#147 в Молодіжна проза
#22 в Підліткова проза
сильні почуття нестримна пристрасть, сила і ніжність, травмована дівчина
Відредаговано: 08.11.2024