Післямова

ПІСЛЯМОВА (2000 р.)

Написати сценарій фільму–бойовика про українське козацтво я хотів ще з дитинства. Але за радянських часів на цю тему було накладено табу, і тому перенести на папір давно придумане я взявся лише в 1992–1993рр, коли Україна була проголошена незалежною державою і з’явилася надія, що табу нарешті буде знято.

Виношу на суд читачів перші 5 частин свого твору. Звичайно, я міг би спробувати виписати сюжет у формі режисерського, робочого сценарію з розбивкою по ролям, розкадровкою, хронометражем, коментарями і ремарками, але вирішив, щоб твір був читабельним, подати його в більш белетристичній формі к і н о п о в і с т і.

Головний герой фільму – козацьке бойове мистецтво.

Хотів би, щоб жанрово фільм поєднав гостросюжетність фільму-дії (екшн), історичне тло та міф. Я не претендував на достовірність, нехай це буде і казка з притаманними їй елементами гіперболізації. А проте, не є перебільшенням, що українські козаки були мужніми, відважними, умілими воїнами, слава про яких розходилась по всьому світу. Якщо запорізька кіннота, за свідченням тогочасних авторів, і поступалась у чомусь кінноті інших країн, то козацьким піхоті та флоту рівних не було. Документально зафіксованим фактом є те, що сотня козаків, ставши табором, не боялась тисячі поляків чи декількох тисяч татар.

Не на порожньому місці виникли легенди та перекази про козацьке характерництво, тобто володіння та використання козаками навичок і умінь, які непосвяченим здавалися надприродними, містичними. В умовах перманентних військових дій у козацькому середовищі сформувалась і користувалась особливою повагою елітна частина лицарства, так звані "військові товариші", які займалися виключно військовим ремеслом. В очах пересічних людей це були воїни, що володіли надможливостями. Безсумнівним є також і те, що запорожці накопичували та користувались знаннями з військово–польової медицини, астрономії, метеорології, навігації і т. ін., вони були добре пристосовані до далеко не комфортних, жорстких умов, у яких їм доводилося жити.

Я прихильник тієї точки зору, що українське лицарство не виникло водночас десь на межі 15–16 століть, а губиться коріннями в сивій давнині. Козацтво було єдиним серед слов’янських народів лицарським орденом. Багато чого з життя подібних закритих товариств залишилось невідомим. Безліч таємниць Запорізької Січі – цього міста–держави – козаки забрали з собою в могили. Ми можемо лише гіпотетично конструювати, що і як було.

А нез’ясованих питань безліч. Наприклад, хоча б такі: як у козацькій душі уживалося двоєвір’я – християнство і язичницькі вірування? як чоловік чи юнак із гречкосія перетворювався на воїна–лицаря? як проходило саме навчання бойовим мистецтвам? як відбувався обряд ініціації – посвячення в лицарі? чи правда, що кожний курінь мав свій стиль ("школу") рукопашного бою або якусь військову спеціалізацію? Свій варіант відповіді на ці та інші питання я і намагаюсь дати в кіноповісті "Лицарі".

Звичайно, головним глядачем такого роду кіна залишаються підлітки, і це зрозуміло. Для нормального становлення особистості та змужніння вони потребують кінотворів, герої яких боролися б зі злом, покладаючись лише на власні сили, активно протидіяли б йому і перемагали. Час і нам вже створювати саме такі фільми, а не виховувати молодь лише на чужоземних "драконах", "нінзя", "командос", "ментах"," спецназах" і т. д. не потрібно боятися, що хтось нам закине: "А, знов гопак! Так то ж шароварщина і хуторянство!". Якщо під "хуторянством" розуміти непрофесіоналізм – то воно нам і справді не потрібне. Нам століттями прививали відчуття меншовартості. Нас привчали стидатися своїх шароварів, хуторів, своєї мови і навіть самих себе. Японці ж чомусь не стидаються свого кімоно, а шотландці своїх клітчатих спідниць.

Життєва орієнтація сучасного юнацтва твориться в процесі спілкування з однолітками, де користується попитом специфічна молодіжна субкультура: молодіжна музика, анекдоти, комп’ютерні ігри, комікси, відео, кіно. Нічого цього українського, національного поки що немає. В рамках розважального "комерційного" кіно можна зробити більше для національно–патріотичного виховання, ніж у жанрі "проблемного", "серйозного", "елітарного" кіно. Тим більше недопустима симуляція проблемності, бо це приводить до профанації ідеї. Навіть звернення до історичного жанру не буде дистанціювати молодь від українства, якщо кінотвір буде зроблено професійно, (як висловлюється молодь – "круто") якщо запропонувати філософію перемоги, а не продовжувати по–мазохістськи нарікати на наше нещасне минуле. Зобра­жуючи історичні реалії, не потрібно озиратися на сусідів – "щоб бува не образились" – що було те було.

Фактом залишається і те, що справді романтичного ореолу тієї ж козаць­кої старовини не дав поки що жоден фільм за всю історію кіно.

Викладення самого сюжету я вирішив розбити на відносно самостійні частини, які можна було б фільмувати у формі телесеріалу (одна серія 40–50 хвилин), причому кожну наступну частину–серію я ускладнював з постановочної точки зору, тобто для зйомки потрібно використовувати більше деко­рацій, натури, обладнання для комбінованих зйомок і т. п. У той же час, за наявності відповідних можливостей всі частини можна було б об’єднати в один великий повнометражний фільм (на 100–120 хвилин).

"Схвильована громадськість" черговий раз може заявити, що знімати кінобойовики не можна, бо вони пропагують, буцімто, "культ насильства". Переконаний – не бойовики на екрані кінотеатру чи телевізора ведуть до криміналізації та бульваризації життя, а розмивання національних, національно–релігійних вартостей, низький рівень життя. У будь–якому жанрі трапляється і нікудишня продукція, і справжні шедеври кіномистецтва, зроблені в кращих гуманістичних традиціях. Прикладів можна наводити безліч.