Частина п’ята

"Запорожці – своєрідні ченці, служителі релігії війни і крові. Цих ченців-відлюдників не тягнуло, навіть, на батьківщину, зречення світу було повним... Запорожці сповідували релігію волі війна ж і кров були вимушеними засобами. "

(Д. Мордовець з книги "Запорожці")

"... Жорстокі, дикі, безпощадні по відношенню до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, щирими товаришами, вірними братами один одному... "

(Д.І.Яворницький "Історія запорізьких козаків")

  Тепла, багатозора ніч. Високі яскраві язики палаючої ватри мерехтливо освітлюють зосереджені обличчя юнаків, що сидять і лежать навколо вогню. Це новики пластунівського куреня слухають розповідь осавула Остапа Сірошапки.

– То ви питаєте, коли з’явились ми – запорожці, скільки років існує лицарське братство? Я вам відповім – лицарі по Запорожжю гуляють іспоконвіку. Із древніх оповідок відомо, що тисячі років тому на тих землях вже жили умілі, розумні і хоробрі люди. Згодом на чорноморському узбережжі з’явились міста-держави, такі як наша Січ, засновані давньогрецькими воїнами і відчайдухами, та й місцеві племена тоді відзначались неабиякою войовничістю. Жило тут навіть плем’я, лицарями в якому були жінки. Жінки ці були такими хоробрими і вправними воїнами, що наганяли страх на чоловіків із сусідніх племен. Пізніше на цих землях здобували звитяжну славу сарматські царі – хоробрі козаки. Десятки, а то і сотні різноманітних народів проходили через українські землі. З ким тільки не доводилось воювати предкам нашим, що жили на цій землі. Приходили і гуни, і османи, і обри, і хозари, і печеніги, і торки, і половці – кого тільки не було. За часів сильної Київської держави служили князям військові дружини, що складалися з добре озброєних і навчених воїнів зібраних з усього світу, та й майже всі князі тоді були справжніми лицарями, вміли тримати в руках меч чи шаблю. Найславетнішим серед них був князь Святослав. Він ночував не в багатих палатах, а під відкритим небом, під голови собі клав не м’які подушки, а сідло. Весь час він проводив у військових походах, захищаючи рідну землю від ворожих зазіхань. В нього і вигляд був козацький – мав косу-оселедець, шаровари, і помер по-лицарськи, загинув в чистому полі, в чесному бою, поклав­ши трупом сотні печенігів.

Новики уважно слухали розповідь і в їхній уяві змальовувались картини минулого, суворі бородаті князі в золотом розшитих шатах, похмурі богатирі-дружинники в шоломах, латах, з важкими мечами і великими червоними щитами.

– Вже тоді, – продовжував Сірошапка, – ще за Київської Держави заповзяті, бунтівні духом, гарячі голови із княжих родів і з простих посполитих тікали з-під батьківської опіки в Тмуторокань чи як тепер кажуть – Тамань, де була справжня козацька вольниця, де панував свободолюбивий дух, де в пошані були лицарська майстерність, звитяга, хоробрість.

– Чомусь часто буває, – вів розповідь далі осавул, – що діти славетних батьків своїми вчинками ганьблять їх світлу пам’ять. Так сталося і з сином Святослава – Володимиром. Прийшло чогось йому в голову, що Русь укріпиться ще дужче, якщо запровадити в країні нову загально-державну єдину віру і церкву, та посіяв він тільки розбрат. Став Володимир вогнем і мечем нав’язувати власному люду цю новітню чужинську віру, силоміць примушував відмовлятись від вірувань предків. Але ж вірування ті, які називали паганськими, язичницькими допомагали жити нашому волелюбному народу з неза­пам’ятних часів відносно спокійно, в злагоді з законами природи і гуртового життя племені. Володимир нищив каплиці, спалював ідолів, разом зі своїми підручними –іноземцями – сотнями і тисячами вирізав земляків, що противились нововведенням. І тоді волхви – жерці паганської віри, прокляли Володимира на тридцять три покоління, або рівно на тисячу років, і сказали, що не матиме ця земля власної держави, не знатимуть її люди єднання і злагоди, будуть чубитись брат з братом, бо їх нацьковуватимуть один на одного чужинці, і стануть найвищі чесноти народу українського – гостинність, працелюбність, смиренність і терплячість – його найгіршими вадами. І скоро пророцтво волхвів стало збуватись. Не сприяла нова віра зміцненню країни. Жорстокі міжусобиці за спадщину, за владу між князівськими чадами ослабили знекровили державу, і згодом орди кочовників знищили її повністю. Покинув багатющі, плодородні степові землі український хлібороб, але залишки княжих дружин – українські лицарі – козакували на них весь час, поливаючи ці землі своєю кров’ю і кров’ю незчислимих вороженьків, бо в пророцтві волхвів було сказано, що як би там не було, а народжуватиметься в Україні один на сто добрий воїн чи боєць, а один на тисячу справжній лицар, і тільки з лицарства через тисячу років небуття зможе відродитись Україна, бо решта людей зречеться своєї пам’яті, своїх звичаїв, своєї віри і навіть своєї мови. Тільки лицарство збереже в собі той прадавній дух і колись відбудує державу, тому й кажуть – воїн живе одним днем, а лицар живе не тим, що є, а тим, що буде…

Новики зосереджено мовчали, приголомшені почутими откровеннями, що навалились на них фатальним, безрадісним тягарем. І тоді Остап Сірошапка додав:

– Але так, як ця ніч обов’язково закінчиться світанком, так і ці історичні сутінки для нашого народу мають колись закінчитися. Пів-тисячоліття вже пройшло. І хоча ще дуже довго до появи власної справжньої української держави – довгих п’ять століть, проте в цій державі житимуть праправнуки ваших праправнуків. Тому і нам немає чого плакатись. Сенс нашого життя в тому, щоб просто бути лицарями, тож насолоджуйтесь, діти, гірким, але неповторним смаком свободи і здобувайте собі славу. Умійте радіти тому, що маєте. А маєте ви багато – лицарське товариство, здоров’я, неосяжні простори рідної квітучої землі... Життя триває вічно, а смерть лише одну мить!