"... В 13-16 століттях на землях південної і східної України із-за постійних погромів кочовими ордами майже не залишилось хліборобської людності. Осіле господарське життя відступало все далі на північ і захід. Серед цього тривожного життя в степах Подніпров’я виховувалися елементи, які пристосувалися до постійної небезпеки і завжди були готові відбитися від татарських напасників і заплатити їм тим же... "
(Михайло Грушевський
"Історія Украіни-Руси")
"... Якщо на території України явно домінувало жіноче ворожбицтво і чародійство, то на Запоріжжі зосереджувалось Магічне Чоловіче начало..."
(М. Грабовський з книги "Запорожці")
Колихається, ніби дихає, висока трава безкрайнього сизого степу. Нахилиться в один бік, потім в інший. На десятки кілометрів навкруг не видно жодної живої душі.
Бува пробіжить табун диких буйногривих коней чи кіз прогупає кабан чи тур, зашурхотить вовк чи лисиця, подадуть дзвінкий голос степові птахи. А потім знову урочиста тиша, і тільки вітер шелестить буйнотрав’ям.
На вороному коні зі степових хвиль виринає середніх років лицар. Це бродник, козак-одинак Павло Сторчоус. Проскакавши милі зо дві його чотириногий товариш раптом зупинився і замотав головою.
– Чого це ти, Возиле, знітився? – звернувся до нього козак. – Щось сталось?
Чутливий кінь знервовано фиркнув і неохоче пішов далі.
– Поспіши, друже, раз вже щось відчуваєш!
Незабаром під’їхали до бурдюга – землянки, що всього на пів-метра виступала над грунтом, яку не кожен би і помітив серед високої, майже в людський зріст трави. Сторчоус зістрибнув з коня і стурбовано покликав:
– Федоре!
Але ніхто не відгукнувся. Він повторив звертання:
– Федоре, я вже повернувся! Чому не зустрічаєш мене?!
У відповідь тільки шурхіт вітру.
Козак відчував, що сталась якась непоправна біда, поквапливо зайшов у свій бурдюг. Це була майже квадратна яма з плетеними стінами-тинами. Під ними стояли лавки. На самих стінах висіли образи і килими. На кабиці, викладеній із дикого каменю парував ще гарячий казанок з їжею. В землянці було напівтемно, бо зовсім мало сонячного світла проходило через крихітні віконця-блюдця з зеленого скла, і тому Павло Сторчоус зайшовши знадвору не зразу помітив нерухоме тіло юнака на долівці.
– Федоре, хлопче, що з тобою? – нахилився над ним козак. Вродливе обличчя юнака застигло з виразом німого подиву. Це було згасле обличчя мертвого. Павло оглянув тіло, та явних ознак насильницької смерті не побачив.
Павло не звернув уваги на невеликий каламарчик з настоянкою аконіту* серед речей Федора.
– Та що ж це таке! Чого це знов зі мною! Наче мені пороблено! – від розпачу і люті Сторчоус аж зубами заскреготів.
– х – х – х –
Чималий яскраво-мальовничий острів посеред Дніпра. Тут переплелася невимовна краса всіх природиїх стихій: прозора голубінь бездонного неба, чиста, синьо-срібна вода, скельне каміння різних барв від білої до чорної і багатюща рослинність всіх відтінків зеленого кольору.
На одному з пагорбів острова длубаються в землі десять юнаків. Це січові новики. В кожного з них в руках оригінальне землерийне знаряддя – на обох кінцях короткого держака по інструменту – лопата і кирка. Новики копають глибокий, метра в два, рів і зразу ж за ним насипають земляний вал.
Опецькуватий, вайлуватий Онисько зупинився перепочити. Озирнувшись навкруги і, переконавшись, що десятника поблизу немає, звернувся до своїх товаришів:
– Ох, як же набридла мені ця робота!
– Чого це? – спитав у нього довготелесий Станько і собі зупиняючись на перепочинок.
– А того, що в інших сотнях хлопців вчать шаблею та списом орудувати, з рушниці і пістоля палити, на конях гарцювати, а ми вже другий місяць лише землю кидаємо.
– Ну чому ж, а ранкова руханка, – зауважив, посміхаючись, Микитка
– ще зовсім юний хлопчина.
– Ет, і розминка та, я вважаю, потрібна не кожен день, – махнув рукою Онисько.
– А що ж тобі потрібно? – поцікавився найстарший серед новиків тридцятилітній Омелько.
– Я хотів би, – продовжував Онисько, – щоб мене вчили такому, що б могло в бою пригодиться...
– А тебе такому і вчать! – сказав десятник Марко Нечіпай, що з’явився із-за спин своїх підопічних наче з-під землі.
Новики аж розгубились від несподіванки, а Онисько навіть почервонів.
– От якраз лопата, – продовжував десятник, – пішому в бою може швидше пригодиться ніж шабля. Лопата і кирка рятує від смерті досить часто, а шабля і самопал не завжди. Це по-перше. По-друге, лопата сама по собі – теж потужна зброя. Нею можна добряче бити противника в рукопашнім бою і навіть відбитися від списа. А по третє,– Нечіпай обвів досвідченим поглядом новиків, що поопускали зніяковілі очі, – я взявся зробити з вас к о з а к і в, і знаю, я к с а м е. Шабля має потрапляти в сильні руки. От ти, покажи-но руку! – звелів десятник Ониську.
– Той протягнув долоню, яку прикрашали дві водянки.