Частина третя

"... В 13-16 століттях на землях південної і східної України із-за постійних погромів кочо­вими ордами майже не залишилось хліборобської людності. Осіле господарське життя відступало все далі на північ і захід. Серед цього тривожного життя в степах Подніпров’я виховувалися елементи, які пристосувалися до постійної небезпеки і завжди були готові відбитися від татарських напасників і заплатити їм тим же... "

(Михайло Грушевський

"Історія Украіни-Руси")

"... Якщо на території України явно домінувало жіноче ворожбицтво і чародійство, то на Запоріж­жі зосереджувалось Магічне Чоловіче начало..."

(М. Грабовський з книги "Запорожці")

Колихається, ніби дихає, висока трава безкрайнього сизого степу. Нахилиться в один бік, потім в інший. На десятки кілометрів навкруг не видно жодної живої душі.

Бува пробіжить табун диких буйногривих коней чи кіз прогупає кабан чи тур, зашурхотить вовк чи лисиця, подадуть дзвінкий голос степові птахи. А потім знову урочиста тиша, і тільки вітер шелестить буйнотрав’ям.

На вороному коні зі степових хвиль виринає середніх років лицар. Це бродник, козак-одинак Павло Сторчоус. Проскакавши милі зо дві його чотириногий товариш раптом зупинився і замотав головою.

– Чого це ти, Возиле, знітився? – звернувся до нього козак. – Щось сталось?

Чутливий кінь знервовано фиркнув і неохоче пішов далі.

– Поспіши, друже, раз вже щось відчуваєш!

Незабаром під’їхали до бурдюга – землянки, що всього на пів-метра виступала над грунтом, яку не кожен би і помітив серед високої, майже в людський зріст трави. Сторчоус зістрибнув з коня і стурбовано покликав:

– Федоре!

Але ніхто не відгукнувся. Він повторив звертання:

– Федоре, я вже повернувся! Чому не зустрічаєш мене?!

У відповідь тільки шурхіт вітру.

Козак відчував, що сталась якась непоправна біда, поквапливо зайшов у свій бурдюг. Це була майже квадратна яма з плетеними стінами-тинами. Під ними стояли лавки. На самих стінах висіли образи і килими. На кабиці, викладеній із дикого каменю парував ще гарячий казанок з їжею. В землянці було напівтемно, бо зовсім мало сонячного світла проходило через крихітні віконця-блюдця з зеленого скла, і тому Павло Сторчоус зайшовши знадвору не зразу помітив нерухоме тіло юнака на долівці.

– Федоре, хлопче, що з тобою? – нахилився над ним козак. Вродливе обличчя юнака застигло з виразом німого подиву. Це було згасле обличчя мертвого. Павло оглянув тіло, та явних ознак насильницької смерті не побачив.

Павло не звернув уваги на невеликий каламарчик з настоянкою аконіту* серед речей Федора.

– Та що ж це таке! Чого це знов зі мною! Наче мені пороблено! – від розпачу і люті Сторчоус аж зубами заскреготів.

– х – х – х –

Чималий яскраво-мальовничий острів посеред Дніпра. Тут переплелася невимовна краса всіх природиїх стихій: прозора голубінь бездонного неба, чиста, синьо-срібна вода, скельне каміння різних барв від білої до чорної і багатюща рослинність всіх відтінків зеленого кольору.

На одному з пагорбів острова длубаються в землі десять юнаків. Це січові новики. В кожного з них в руках оригінальне землерийне знаряддя – на обох кінцях короткого держака по інструменту – лопата і кирка. Новики копають глибокий, метра в два, рів і зразу ж за ним насипають земляний вал.

Опецькуватий, вайлуватий Онисько зупинився перепочити. Озирнувшись навкруги і, переконавшись, що десятника поблизу немає, звернувся до своїх товаришів:

– Ох, як же набридла мені ця робота!

– Чого це? – спитав у нього довготелесий Станько і собі зупиняючись на перепочинок.

– А того, що в інших сотнях хлопців вчать шаблею та списом оруду­вати, з рушниці і пістоля палити, на конях гарцювати, а ми вже другий місяць лише землю кидаємо.

– Ну чому ж, а ранкова руханка, – зауважив, посміхаючись, Микитка

– ще зовсім юний хлопчина.

– Ет, і розминка та, я вважаю, потрібна не кожен день, – махнув рукою Онисько.

– А що ж тобі потрібно? – поцікавився найстарший серед новиків тридцятилітній Омелько.

– Я хотів би, – продовжував Онисько, – щоб мене вчили такому, що б могло в бою пригодиться...

– А тебе такому і вчать! – сказав десятник Марко Нечіпай, що з’явився із-за спин своїх підопічних наче з-під землі.

Новики аж розгубились від несподіванки, а Онисько навіть почервонів.

– От якраз лопата, – продовжував десятник, – пішому в бою може швидше пригодиться ніж шабля. Лопата і кирка рятує від смерті досить часто, а шабля і самопал не завжди. Це по-перше. По-друге, лопата сама по собі – теж потужна зброя. Нею можна добряче бити противника в рукопашнім бою і навіть відбитися від списа. А по третє,– Нечіпай обвів досвідченим поглядом новиків, що поопускали зніяковілі очі, – я взявся зробити з вас к о з а к і в, і знаю, я к с а м е. Шабля має потрапляти в сильні руки. От ти, покажи-но руку! – звелів десятник Ониську.

– Той протягнув долоню, яку прикрашали дві водянки.