Частина друга

ЛИЦАРІ

частина друга

"Кожен десятник, крім десяти товаришів, мав під началом ще до 30–50 новиків, яких школив і випробував їх на козаків. "

(Михайло Грушевський

"ІсторіяУкраїни–Руси")

"Існував на Січі і інститут послушництва. Молодик (паж) готувався до прийняття

лицарського звання роками. "

(Д. Мордовець з книги "Запорожці")

Дніпро в нижній частині своєї течії з висоти пташиного польоту – це грандіозне видовище. Дніпро – велетенська жива істота, зодягнута в темно-зелений оксамит плавнів, в парчу тінистих лісів, прикрашена позументом пісчаних кіс і поросшими диво-травами круч, озброєна порогами і заборами. Дніпро – воїн, сповнений містичної сили, воїн, що стояв на кордоні між темним деспотизмом Сходу та пихатим аристократизмом Заходу.

По Дніпру, в якому віддзеркалювалась блакить небесних сфер, як по спокійному небу, пливли три козацькі чайки. В них легко, наче граючись, орудували весельцями вольні діти вольної ріки – козаки.

Та ось плавна, тиха течія Дніпра шумно натрапляє на один з його порогів і закипає бурунами, вибухає мільйонами бризок, що виблискують райдужно. Лазурова вода вирує, розбиваючись об скелі, зчиняє страшенний гуркіт. Дві стихії – води і каміння – бурхливо зустрічаються тут у вселенському двобої.

А чайки все ближче до пекла вируючої води. У сміливців, що сиділи у першому човні, суворі, зосереджені обличчя, Вони приготувалися вступи­ти з порогом в поєдинок. Гуркіт все посилювався і за хвилину перетво­рився в ревище.

– Тримайся, Микитко! – заклично вигукнув Петро Безрідний в саме вухо хлопчині, що вперше в житті бачив пороги.

– Той, хто пройде ці пороги – наполовину вже козак... – почав було здоровенний козацюга Михайло Маленький, але решта слів і його дужого голосу потонули в ревищі водної стихії.

Микитку можна було і не попереджувати. Він і так добре держався, вчепившись в просмолену дошку човна, мов кліщ.

Чайки одна по одній стрибнули в скажений вир розлюченої води і на якусь мить зникли за стіною бризок. Осавул Остап Сірошапка виконував роль штурмана, бадьоро викрикуючи команди. Всі слухались і гребли з усіх сил. Та не зважаючи на це, семиметрову чайку, ніби трісочку, жбурляла ска­жена течія з боку на бік, підкидала, повертала на всі сторони.

Всеж, човну вдавалося обходити небезпечні місця, минати скельні брили, що підіймались високо над водою, залишати в стороні підводні, невидимі, а тому ще більш небезпечніші, поодинокі камені. Ось чайка таки зачепилась за котрийсь з них, затріщала і заскреготіла, але вціліла. Її розвернуло на сто вісімдесят градусів. Та на човні було два керма. До того ж козаки швидко зорієнтувались куди і як треба гребти. Вируюча вода заливала їх з ніг до голови, піна з бурунів заляпувала очі, але гребці, не зважаючи на це, робили свою справу. Під промоклим до нитки одягом ве­село грали м’язи. Горлаючи один на одного, січовики підбадьорували себе, захоплені двобоєм з рікою.

Та нарешті поріг закінчився і чайка випорхнула на спокійну широку водну гладь. Гуркотіння порогу віддалялось. Тепер уже усміхнені, козаки переглянулись.

– Вже в сотий раз перебираюсь через цей поріг і ніяк не звикну, – сказав відомий рубака і базікало Іван Сердюк. – Кожен раз штани мокрі...

Запорожці зареготали, бо штани були мокрі у всіх – вони сиділи по пояс у воді. Чайка на дві третини була затоплена, і не йшла на дно лише завдяки її особливій конструкції – ув’язаним по бортам просмоленим жмутам очерету.

Взялися вичерпувати воду. Микитка старався найдужче.

– х – х – х –

Шляхтич Ян Бадовський, призначений коронним гетьманом Юрієм Язловецьким старшим над низовими козаками, зупинився в домі одного з черкаських старшин, який, мабуть, невтомно мріяв про титул і всіляко прислужувався новій польській владі. Бадовський, пишно вбраний, одягнутий в каптан з лосячої шкіри, з добре доглянутими солом’яно-жовтими вусами і бородою. Тут же при ньому стояли капітан і поручник польського війська.

– Ви послали за Яковецьким? – спитав шляхтич.

– Так, – відповіли його помічники.

За якусь мить в приміщення, знявши шапку і вклонившись в порозі, зайшов вахмістр Хома Яковецький:

– Викликали, ясновельможний пане?

– Викликав, – почав Бадовський розмову, не запропонувавши вахмістру навіть сісти. – Збираюсь доручити тобі важливу і дещо делікатну справу.

– З радістю виконаю ваше доручення, – догідливе запевнив Хома.

– Хочу послати тебе на Січ. Ти бував там, багатьох знаєш і тебе ще пам’ятають.

• Радий служити вам, ясновельможний пане, – улесливо відказав Яковецький.

– Ти служиш не мені, а його величності королю Жигмонту Другому Августу, – підвищив владний голос шляхтич.

Вахмістр ще нижче опустив голову в поклоні.

– Король і правительство польське, – продовжував Бадовський, – хоче взяти на державну службу частину козаків. Поки-що числом триста. Ти маєш відібрати кращих з кращих. Хоча жоден з тих драбів, певно, не може зрівнятися з будь-яким королівським вояком, – шляхтич презирливо скривив губи, – але безперечно серед тої голоти зустрічаються і непогані роз­біяки. Якби там не було, а із сорока тисяч – як нам відомо, саме стільки в Дикому Полі вештається тих розбишак, можна назбирати порівняно при­стойний почот. Це має спинити сваволю і розбишатство, що розвелось там. Решті голоти потрібно всім повернутись під владу тих панів і шляхтичів, на чиїх землях вони сиділи. А ще, передаю тобі список порушників, гуль­тіпак і обірванців, які зовсім недавно втекли від своїх хазяїв, і які, вірогідно, ховаються на Запорожжі. Їх треба повернути в першу чергу.