Розділ VІІ

Ми слухняно вхопились за хвіст повітряного змія і злетіли високо у небесну блакить, що нагадувала ніжну духмяну волошку. Мене вщерть наповнили раніше знайомі відчуття.
Щось подібне я відчував, коли вперше ішов до школи. Тоді я страшенно радів, але ще більше боявся невідомості. Мене в різні боки розпирали ці два почуття і я боявся вибухнути, наче переповнена емоціями повітряна кулька.
Навіть уявити не можу, що відчуває зараз Назар, адже це насправді його пригода. Це особлива вирішальна мандрівка у невідоме. Він поглянув на Бусю, що летіла поруч і сказав:
– Дякую тобі, ти врятувала мене. Я згадав. Я все згадав.
Буся усміхнулась і запитала:
– Чи ти пам’ятаєш звідки цей ліхтарик? Ти знаєш де я його взяла й чому його тримаю біля тебе?
У відповідь Назар похитав головою, адже не знав і не розумів в чому особливість цього ліхтарика.
Буся не забарилася із відповіддю:
– Це ліхтарик твого побратима. Він втратив цей ліхтарик надто спішно. Воїн не встиг зрозуміти, що відбувається, коли відбивався від темряви. Головною його метою був захист командира, тобто тебе, Назаре. Тому під час бою, коли пітьма накрила його, ліхтарик стрімко вилетів і загубився. Ліхтарик не вирушив до неба разом з іншим світлом. Аби не втратити його, я підхопила цей ліхтарик й зберегла для тебе, щоб надалі захищати від пітьми.
Ми летіли й мовчки слухали історію. Усе стає простим і зрозумілим. Загадки поволі обертаються на чіткі відповіді, а думки складаються в голові рівненькими стосами, як книжки на поличках.
Вітри, подаровані Повітрулею, стрімко здіймали нас угору, вище і вище. Парк, госпіталь, сосни й все-все на землі ставало дедалі меншим, аж доки деякі зовсім дрібні деталі взагалі не зникли із поля зору.
Я відчув абсолютну невагомість і захват, який заполонив кожну клітиночку мого тіла. Здавалося, що вітер сповнив мене прозорою легкістю, яка підносила мене ще вище, навіть швидше за білосніжного паперового змія.
– І куди полетимо? – нарешті зацікавився Назар.
Одразу схотілося по-дитячому знизати плечима і сказати: «Не знаю». Аж раптом у моїй голові промайнула думка і я зацікавлено промимрив: «По-дитячому?». А потім сказав уже голосніше:
– Ми полетимо туди, де лишилось твоє дитинство.
– Хлопче, то ти просто розумник. Дійсно, малим я був тим ще мрійником і вигадником. Не збагну, чому ж все геть забулося, ніби й не було барвистого дитинства.
– Ти взагалі нічого не пам’ятаєш?
– Чому ж, пам’ятаю. Ми жили із батьками у місті, проте багато часу я проводив у заміському будинку із бабусею і дідусем. Природа завжди вабила мене, я любив усе живе, а найдужче любив землю.
– Як це землю? – не зрозумів я.

Назар усміхнувся і почав пояснювати:
– Мені здавалося, що я відчуваю, як дихає земля. Я спостерігав, як вона восени тихесенько засинає під шепіт прохолодних дощів, загортаючись бурштиново-золотавою ковдрою опалого листя. Тоді я відчував якийсь непоясненний сум, ніби я прощаюся із кимось близьким дуже-дуже на довго. Взимку земля спала дуже міцно. Жодні дитячі пустощі зі сніжками, веселощі на санчатах і ковзанах, новорічні вибухи радості не могли розбудити стомлену важкою працею землю. Звісно ж, навесні земля прокидається од сну. Я малим любив спостерігати, як усюди потічками, наче кровоносними судинами, поширюється життя, як земля розплющує блакитні проліскові очі й усміхається до привітного ласкавого сонечка. А літо – це найулюбленіша пора. Влітку я часто тікав у гай, аби влягтися у духмяну траву і відчути шалений нестримний енергетичний вибух, що заряджав мене, наче акумулятор. Я влягався на землю, наче немовля на живіт мами, обіймав її та довго-довго слухав її подих.
Доки Назар говорив, я зачаровано слухав, адже в кожному його слові відчувалася справжня любов, яка мене захоплювала. Для мене це щось нове і незвичне, адже я живу у місті, а незаймана природа для мене, наче нова непрочитана книжка. Дуже хочеться якнайскоріше перегорнути хоча б першу сторіночку цієї цікавої книжки, аби відчути все те, про що із таким захватом розповідав Назар. Я нічого не говорив, а тільки слухав і слухав, намагаючись не проґавити жодного слова.
Наш білий повітряний змій стрімко ніс нас на схід, саме туди, звідки до нас привітно всміхалося сонце. Повз нас пропливали поодинокі хмари, легкі та майже невагомі. Подекуди земля доволі хаотично рясніла багатою палітрою різноманітних відтінків зелених барв – то ліси, гаї й незаймані степи. Місцями можна було побачити рівненькі різноколірні латочки засіяних ланів, що вкривали землю, наче строкаті коцики.
Поступово барви почали бліднішати, з’явилось відчуття стурбованості. Сірі хмари пропливали повз нас все частіше і частіше, а колір їхній ставав дедалі сірішим, аж поки взагалі не обернувся на чорний. Яскраві лани-коцики раз по разу почали вкривати чорні дірки, яких дедалі ставало тільки більше. Вже зовсім скоро барви зникли – ми потрапили у сірий похмурий простір. Назар напружився.
Буся близесенько підлетіла до нас, наче хотіла міцно обійняти своїми лапками. Я не втримався й пригорнув її до себе. Потім я поклав руку на Назарове плече і, поглянувши йому в очі, промовив:
– Ми разом, все буде добре.
– Дякую, друже.
«Друже», – повторив я подумки. Гордість наповнила мене і вихлюпувалася через краї, адже бути другом безстрашного воїна, героя і захисника рідної землі – це велика честь для мене. Вперше я відчув, яка надзвичайна сила ховається під його старенькою футболкою. Моя рука лежала на Назаровому плечі, а здавалося, що я торкаюся міцного муру, за яким надійно можна сховатися. Хоча, ні. Його сила надихає на мужні вчинки. Побіля героя виникає непоборне бажання іти вперед, не ховаючись і не дозволяючи страху захопити себе у полон.
– Здається, ми прилетіли. Онде, поглянь, старенька хатинка бабусі й дідуся.
Вітер почув Назара, тому змій помалу почав спускатися на землю, аж поки наші ноги не торкнулися сіро-чорної понівеченої садиби. Назар узяв милицю та обережно рушив до хати. Я уважно роздивлявся усе навкруги й намагався подумки розфарбувати реальність, аби побачити хоч краплю тієї краси, серед якої промайнуло Назарове дитинство.
Не зважаючи на відсутність барв видно було, що жили тут добрі господарі: хатинка охайна, поруч старенький садочок, двір чистенький, без зайвого мотлоху, тільки місцями геть вкритий височенними бур’янами.
Назар швиденько повиривав бур’яни перед ґанком і акуратно склав купою попід хатою. Кожен крок, рух чи погляд видавав емоції, що наповнювали по вінця. Певно зараз у його голові спливають найдорожчі спогади. Усе навкруги таке йому дороге, що словами того не передати. Це потрібно бачити й відчувати.
– Тут я виріс, тут залишилось моє дитинство, тут, десь зовсім поруч, загубилися мої дитячі мрії.
– А можна зайти у хату? – обережно спитав я.
– Звісно ж, – одразу відповів Назар і, просунувши руку у розбиту шибку, відчинив вікно.
Він підсадив мене, аби я поліз у хату і відчинив двері із середини. Як же це круто? Наче в кіно. Такого я ніколи не робив. Мить і ми уже у хаті.
Буся притисла ліхтарик до себе ближче й змусила його сяяти яскравіше, аби наповнити кімнату світлом. Вона повільно ширяла в повітрі й розглядала всі речі довкола. Здається вона досі сумує за своїм людським життям, яке обірвалось, ніби тонка ниточка. Я вирішив не турбувати крихітку своїми запитаннями й зосередився на своїх відчуттях.
Найпершим у хаті мене вразив неймовірний запах старовини, особливий і неповторний. Тут пахло спогадами, і добрими й сумними. В повітрі ширяв аромат минулих перемог сподівань. В будинку пахло смачними сніданками, вечерями та, звісно ж, борщем. А ще тут пахло бабусиними казками, працею і любов’ю, щирістю і відданістю.
– А ти давно тут був востаннє? – запитав я, роздивляючись старі фотографії на стіні.
– Давно… дуже давно.
Назар підійшов ближче до мене і, обережно витираючи пилюку з фотографій, сказав:
– Це бабуся, а це мій дід. Бабуся готувала найсмачніші у світі пундики, а дідовий садок був найкращим у селі.
Дивно, але мене не полишало відчуття, що за хатиною хтось доглядає, ніби хтось і досі живе у цьому старенькому помешканні. Раптом із сусідньої кімнати почувся гуркіт.
– Хто там? – спитав я. – Кіт, може, якийсь?
– Зараз поглянемо.
Ми зайшли у кімнату і побачили на столі рудого смугастого шкідника. Кіт сидів непорушно, уважно дивився на нас і навіть не думав тікати. «Чого він не боїться?» – подумав я.
Назар підійшов до смугастика і почухав його за вушком:
– То тепер ти тут хазяйнуєш? Коли так, навіщо поскидав книжки з полиці?
– Може, це сусідський кіт? – спитав я.
– Ні, сусідів немає. Це покинуте село, тут ніхто не живе. Відколи темрява заполонила ці краї, люди покинули свої будинки й вимушені були тікати звідси. Я майже впевнений, що тут ніхто не живе. Тільки дивно, що кіт нас не боїться.
Раптом із шафи почувся якийсь шурхіт, двері помалу почали відкриватися і ми побачили невеличкого чоловічка. Ми із Назаром хоч і звикли до різних дивовиж, але все ж були вкрай ошелешені.